Кожний українець з дитинства знає бодай декілька рядків шевченківських віршів. І не просто так – Тарас Григорович став виразником ідей, які надихають українців до боротьби за власну ідентичність от уже третє століття. Візитівкою ж Дніпра (а першопочатково – повоєнного Дніпропетровська) є один з найбільших в Україні пам’ятників Кобзареві, на острові Монастирському. Але це далеко не все, що пов’язує наше місто із найвідомішим українським поетом. Далі на idnepryanin.com.
Шевченко на Подніпров’ї
Сам Шевченко влітку 1843 року, здійснюючи свою заповітну мрію помандрувати Україною, побував зокрема й на Подніпров’ї. Ймовірніше за все, поет проїздом побував у сучасних Верхньодніпровську, Дніпрі, Нікополі, Запоріжжі. У нашому місті, тоді губернському Катеринославі, можливо побував навіть двічі. Тут в нього мешкав зокрема і товариш – Іван Іванович Гродницький, викладач креслення у Катеринославській гімназії.
Крім того, згадував Шевченко наш край вже і після заслання. У 1856 році на тлі антикріпосницьких рухів у Російській імперії, у складі якої тоді перебувала Наддніпрянська Україна, селяни Катеринославщини раптом почали йти від своїх панів цілими селами. Справа була в тому, що серед мешканців регіону поширились чутки, ніби новий цар, Олександр II, роздає землю і звільняє від кріпацтва тих, хто погодиться переселитись у зруйнований війною Кримський півострів. Пізніше це назвуть рухом «У Таврію по волю», що швидко буде придушений імператорськими військами. Власні враження від звісток Шевченко описав у своєму «Щоденнику»: «Поїздом з Петербурга у Вятку на службу відвідав мене Яків Лазаревський. Він недавно з Малоросії. Розповів про багато святих гидот у моєму рідному краю, в тому числі про сумне Катеринославське повстання 1856 року…».
Шевченківський слід у Катеринославі, Дніпропетровську та Дніпрі
Шевченко і після своєї смерті продовжував жити у рядках славнозвісного «Кобзаря». Деталі його біографії та підводне каміння його творчості продовжували турбувати не одне покоління української інтелігенції. Зокрема і Катеринославської. Шість років, починаючи з 1866 року, жив у Катеринославі автор першої ґрунтовної біографії Шевченка – Олександр Кониський. У 1906 році, на хвилі революції в Російській імперії, у Катеринославі друкується перший (і через російську цензуру – останній) номер української газети «Запоріжжє». Ймовірно, саме шевченковий вірш «Розрита могила», розміщений у часописі, і став причиною надто сильного інтересу до нього з боку російської влади.
На сторінках газети «Дніпрові хвилі», що виходила в Катеринославі у 1910-1913 роках, автори постійно торкалися теми шевченківського спадку. Головний редактор періодичного видання, Дмитро Дорошенко, навіть домігся публікації ювілейного, великого збірника творів Тараса Григоровича у 1914 році. Пізніше Дорошенко стане визначним діячем Української революції (1917‑1921 рр.) і міністром в уряді Скоропадського. Власне 100-річний ювілей Великого Кобзаря святкували і в Катеринославі. Урочиста сесія так званого Шевченківського комітету (що складався з представників місцевої інтелігенції на чолі з Д. І. Яворницьким) відбулася у театрі Англійського клубу – сьогодні, власне, Театр ім. Т. Г. Шевченка. 
Починаючи з 20-х років минулого століття Шевченко перетворюється з фігури, згадки про яку імперська влада завжди прагнула придушити, на одного з небагатьох українських митців, «дозволених» партією. На честь Тараса Григоровича починають перейменовувати десятки вулиць, районів, сіл та містечок. Зокрема і на Дніпропетровщині.
У нашому ж місті ще до Другої світової було встановлено пам’ятник Шевченкові – на правому березі Дніпра, на схилах Потьомкінського саду. Статуя, однак, була із гіпсу і мала вигляд лише невеликого погруддя. Водночас у 1925 році сад було перейменовано на честь поета. Сьогодні ж парк Шевченка є одним з кращих місць відпочинку у місті.
На жаль, через інтенсивність бойових дій, той гіпсовий бюст було втрачено. Однак після війни (недалеко біля покинутого ресторану «Маяк» у парку Шевченка) Кобзарю було збудовано великий пам’ятник у повний зріст. Завдяки оглядовій терасі перед постаментом і живописному краєвиду місце гармонійно вписалось у парковий ансамбль і набуло статусу туристичного. 
У 1959 році, після будівництва пішохідного мосту на Монастирський острів 1957 року, було вирішено здійснити реконструкцію парку Шевченка загалом. Пам’ятник поета вирішили перенести з правого берега Дніпра до найвищої точки острова. Фігура Кобзаря тепер була вилита з чавуну (а не з бетону, як у 1949 році) і була трохи вищою за попередній варіант. Таким цей гігант зберігся і понині. Доповнює шевченківську композицію фонтан-водоспад, що ніби наочно має демонструвати «як реве ревучий» з відомого «Заповіту».
Дніпровські сучасні митці теж не оминали творчості Кобзаря. Саме з поеми «Гайдамаки» наприкінці 1980-х років розпочав створення театру одного актора «Крик» Михайло Мельник.
У 1992 році навпроти Театру ім. Шевченка, біля філармонії, було урочисто відкрито новий пам’ятник. На відміну від «паркового» Тараса Григоровича, цього скульптор зобразив молодим – з раннього автопортрета. На щастя, квіти і урочистості на Шевченківські роковини не оминають жодну з цих міських пам’яток.
Крайнім на сьогодні увічненням ім’я великого поета стало перейменування Бабушкінського району Дніпра на Шевченківський у 2016 році. Таке перейменування стало частиною процесу декомунізації і ще раз підкреслило важливість історичної фігури поета.
Отже, Шевченка і Дніпро пов’язує довга і цікава історія, у якій відображається зміна епох, влад, суспільних рухів і архітектурного обличчя міста. Як у кожній українській родині має на поличці стояти збірничок віршів Шевченка, так і у кожному місті України має бути пам’ятник Кобзарю. Дніпро ж може похизуватися навіть двома!