Восени 2023 року у мережі розгорнулася активна дискусія стосовно створення меморіального скверу на Набережній Перемоги – місця, яке б мало закарбувати в публічній площині трагічні наслідки російських воєнний злочинів. За ініціативою фонду «Культурна столиця» центральним меморіальним об’єктом мала б стати копія скульптури всесвітньо відомого митця – Вадима Сідура. Водночас не всім мешканцям міста така ідея сподобалась. «Це пам’ятник загиблим чи російським ракетам?», «Просто неймовірну гидоту хочуть увіковічнити… Навіщо нагадувати людям про цей жах?» – ці та десятки подібних коментарів можна і досі знайти під постами у соцмережах. Хто ж такий Вадим Сідур і чи треба «нагадувати людям» про жахи війни? Далі на idnepryanin.com.
Художник 20 століття
Народився Вадим Абрамович Сідур у єврейській родині губернського міста Катеринослава. Тут він закінчив школу №33, відвідував творчі кружки у Палаці Піонерів (з 1934 року розміщувався у Будинку губернатора). Дитинство та юність Вадима Абрамовича поєднали в собі, з одного боку, перші паростки інтересу до образотворчого мистецтва, а з іншого – бідність, Голодомор, початок війни, евакуацію, призов до радянської армії, муштру, поранення. Після війни – на все життя залишився інвалідом із металевими уламками снаряду в щелепі, які, як пізніше писав сам Вадим Абрамович, «досі сидять в мені». Так, він кулею німецького снайпера в черепі проніс крізь свій творчий шлях той біль і розпач, що йому випало на долю пережити.
У 1945 році Сідур вступив на скульптора до училища в Москві, де і прожив більшість життя. Та не просто так він називав себе «прибульцем з іншої планети». У столиці післявоєнного СРСР його творчість не дістала гідного визнання. На сторінках журналів і фасадів клубів та бібліотек мав домінувати єдиний схвалений державою стиль – соціалістичний реалізм. Доробок Сідура ж звинувачувався у «формалізмі», а художнику дорікали за надмірний «пацифізм» у творчості. Це, а також проблеми зі здоров’ям, змусили Вадима Абрамовича відійти від скульптури і зосередитись на графіці.
Суть згаданого вже соцреалізму полягала у возвеличенні партії, демонстрації «щасливого» радянського життя, достатку та руху до «світлого комуністичного майбутнього». Зображення війни через подібну пласку призму державної пропаганди можемо знайти, до прикладу, у творчості російського художника того періоду – Петра Кривоногова. На полотні «На Курській дузі» 1949 року ми не знайдемо людей – лише статичні фігури, одна з яких, центральна, виконує роль бездушної машини. Погляд солдата відчужений, на обличчі невелика посмішка, постава струнка і рівна – йому не потрібно ховатися в окопі, аби зберегти своє життя, адже воно йому не належить. І це все – батальна сцена однієї з найбільших в історії танкових битв, у якій загинуло понад 800 000 солдатів. Саме такі сенси були потрібні радянській державі. Та Вадим Сідур не мав морального права залишити післявоєнним поколінням подібний образ війни. «Я вважаю, що не зовсім правильно говорити про мій “пекучий” інтерес до війни, насильства, нелюдських жорстокостей. Це не інтерес і навіть не обов’язок, а життєва потреба. Багато років я намагаюся і не можу позбутися того, що переповнило мене в ті часи», – писав митець.
У Радянському Союзі скульптурний доробок Сідура був виражений переважно надгробними плитами, які той виконував на замовлення приватним особам. Однак за кордоном, завдяки палким поціновувачам його творчості, ще за життя художника активно організовувались виставки. Сьогодні ж у публічному просторі європейських міст можна побачити його роботи, присвячені найбільшим трагедіям 20 століття – так європейці переосмислюють свою історію, так сьогодні у Європі формують спільну історичну пам’ять.
Ось перелік набільш відомих творів Сідура:
- «Той, хто волає»
- «Пам’ятник загиблим від насильства»
- «Бабин Яр»
- «Формула скорботи»
- «Треблінка»
- «Пам’ятник загиблим дітям»
Сідур і Дніпро
Більшість творів видатного художника, на жаль, перебувають у Москві, формуючи колекцію музею, створеного на його честь. В України донедавна не було встановленого жодного пам’ятника, чи репродукції робіт Вадима Абрамовича. Інтерес до творчого спадку митця надто пізно почав зростати на його Батьківщині. Однак останні роки – із дедалі більшим пожвавленням культурно-мистецього життя Дніпра – стали найбільш плідними в справі збереження пам’яті про Сідура та його праці.
Донедавна про Сідура і його зв’язок із Дніпром нагадувала лише встановлена меморіальна дошка на стіні школи, де він колись навчався. У 2015 році під час процесу декомунізації на його честь була перейменована невелика вуличка у Шевченківському районі. Нарешті, у вересні 2021 року, на честь Дня міста, за міські кошти відкрили Музей Вадима Сідура. Оскільки в Україні на той час не було жодної з його робіт, в залі виставлені репродукції, виконані студентами-художниками.
Врешті-решт, наприкінці червня 2024 року – у століття від року народження митця – на Троїцькій площі було встановлено репродукцію скульптури під назвою «Пам’ятник загиблим від бомб». Оригінал сьогодні і досі перебуває у Німеччині, хоча дніпровська копія може похизуватися в декілька разів більшими розмірами (робота Сідура усього 35 см заввишки).
Зараз у Дніпровському художньому музеї проходить виставка робіт Вадима Сідура, подарованих нашому місту німецьким біографом художника – Карлом Аймермахером. На ній представлена графіка (15 літографій), а також дві скульптури – «Треблінка» та «Пам’ятник загиблим дітям». Сюди обов’язково варто завітати, аби глибше пізнати авангардне бачення війни і на власні очі побачити відомі на весь світ пам’ятки мистецтва.
Вадим Сідур пішов з життя у 1986 році залишивши після себе неймовірну кількість графіки, десятки скульптур, віршів та навіть кінофільм. Незважаючи на кількість, він вистраждав кожен шматок каменю чи краплю туші, які потрапляли до його рук і ставали прекрасними витворами мистецтва. Сідур хотів, аби люди пам’ятали про ті жахіття, які принесла його доба людству. Дніпро ж сьогодні, як і вся Україна, має пам’ятати і свого неймовірно талановитого земляка, і ті трагедії та біль, які на нашу землю принесла російська армія. А головне – передати цю пам’ять наступним поколінням.