Мій перший особистий досвід пам’яті про війну набутий в далекому дитинстві. Мама розповідала не про героїв, які воювали на фронтах, а про тил – як вони жили в окупованому селі, як в їхній хаті розмістився німецький штаб, а їх – мою бабусю і двох її маленьких доньок – вигнали жити у хлів – і це в люті морози. Як ховались жінки і діти в окопах, коли наступала радянська армія, тому що німці, відступаючи, розстрілювали усіх, хто траплявся на дорозі. В цих оповідях не було політики, чи аналітичних досліджень, а лише незабутні емоції юної дівчинки, яка сама пережила ці події , і вселила в мене , можливо навіть ненароком, не просто страх перед війною, а пам’ять… Пам’ять на все життя. Пам’ять про те, що війна – це смерть, розруха і страждання. Мені було тоді років 5-6, але ці розповіді вечорами при тьмяному світлі каганця – мої найреальніші спогади дитинства. Мозок відтворює всі деталі – кімнату, освітлення, мамин голос, її вологі від стриманих сліз очі, в яких виблискувало світло від каганця… І війна, про яку я вперше узнала з маминих розповідей. Далі на idnepryanin.
Наука про пам’ять
Наука говорить, що пам’ять – це складний психологічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні, наступному відтворенні та забуванні минулого досвіду. У людини цей комплекс здібностей розвинутий найбільше, хоча він притаманний і іншим істотам. І тільки людина може аналізувати і робити висновки, посилаючись на пам’ять.
Сім років протистояння
Сьогодні говорити про пам’ять і війну складно , бо ми вже сьомий рік існуємо в реальності гібридної війни , яка свіжою раною ятрить наші душі. А до початку війни – революція гідності і Небесна сотня героїв Майдану, що йшли під кулі з дерев’яними щитами заради майбутнього країни.
І все ж саме сьогодні край необхідно зберегти імена, обличчя , події , щоб передати цю пам’ять нащадкам. Це важливо для рідних, що втратили своїх батьків, чоловіків, синів. Це важливо для тих, хто сьогодні на передовій . Бо вдячність і висока оцінка професії – захищати Батьківщину – найсильніший стимул для воїна. Юнаки, що першими потрапили на передову, розповідали, що після ротації не збирались повертатись в АТО. Але коли вони вже під’їжджали до міста, то їх зустрічали на обочинах дороги кілометрові ряди громадян, що вийшли з квітами вітати героїв. Багато з них саме тоді вирішили , що обов’язково повернуться назад. Бо справді відчули важливість того,що вони робили – захищати свою землю, свій народ, свій дім, свої сім’ї.
Дніпро – форпост
Місто Дніпро стало форпостом на початку російсько-української війни і зупинило російську агресію. Найбільше воїнів першими пішли у зону бойових дій саме з нашої області. Наш регіон в числі перших і за бойовими втратами. Тому не випадково , що саме у Дніпрі у 2016 році був відкритий перший музей АТО.
З передової учасники АТО і волонтери доставляли ще гарячі експонати – понівечену військову технік , прошиту кулями карету швидкої допомоги, вказівні знаки населених пунктів Донецької та Луганської областей, які стали епіцентром найзапекліших боїв, пробиті кулями каски…
Ці експонати заповнили вуличну експозицію музею і створили реальну картину передової. Пізніше з’явилась скульптурна композиція «Солдат і дівчинка». Це місце найбільше привертає увагу дітей.
За роки війни музей поповнився безліччю експонатів, відчинилось кілька зал , які відтворюють в хронологічній послідовності головні події війни на сході України, вшановують українських воїнів та подвиг мирних громадян, волонтерів, які підтримували українську армію в най тяжчі часи початку війни і підтримують до сьогодні.
Цей музей – емоційне, болюче нагадування нам про те, що війна – поруч. Це свіжа пам’ять .І вона на часі. Бо сьогодні є така категорія людей, що воліють не згадувати про те, що на сході йде війна і ворог продовжує вбивати українців. Пам’ять у кожного своя…
Ще одна історія пам’яті
Серед перших волонтерів і капеланів в зоні АТО був наш дніпровський священик Православної церкви України Дмитро Поворотний. Ми зустрілись на алеї пам’яті героїв Дніпропетровщини, що загинули в наші часи в боротьбі за свободу і незалежність України.
На моє запитання, що зафіксувала його свідомість за роки війни, він розповів мені свою історію пам’яті.
« Я знав багатьох особисто. Сьомий рік, кожен відрізок часу , періоду війни – це для мене спогади про конкретних людей. Найбільші втрати 2014 року. Ціною багатьох життів ми вистояли. Мене часто запитують, чи маємо ми відчувати провину перед загиблими і їх рідними? Думаю, що відчуття провини – то не найкраща мотивація для людини, щоб діяти. Господь промишляє про кожну людину, як вона проживає своє життя саме в цей час і в даній ситуації. В цьому і є мотивація – залишатись завжди людиною. Загибель героїв – це нам нагадування про те, як варто жити. Не боятись, не ховатись за чиїсь спини. Ці воїни загинули за те, щоб ми жили, щоб жила Україна. Зараз будується держава… Важко будується… Але нічого гарного легко не дається. І дивлячись на обличчя наших героїв, згадуючи їх, відчуваєш мотивацію гідно прожити своє життя. А провину мають відчувати ті, хто сприяв приходу війни і хто прийшов вбивати. Я пам’ятаю багатьох героїв живими. Це – моя особиста пам’ять», – каже Дмитро Поворотний.
В річниці найзапекліших боїв російсько-української війни Дмитро Поворотний збирає через соцмережі громаду на Алеї пам’яті і разом із священиками інших конфесій проводять поминальні молитви за загиблими , зачитуючи імена усіх, хто вписаний в гранітних стелах. 503 герої Революції Гідності і війни з нашого регіону занесені в цей меморіальний комплекс , щоб ми пам’ятали… Цей список, на жаль поповнюється …
Свято перемоги неминуче, бо занадто дорога ціна вже заплачена. Але, як сказав Дмитро Поворотний, то буде не «празднік» (від слова «праздно»), а саме свято, від святості. І пам’ять наша від святості, бо вона так необхідна для перемоги.
