25 жовтня 1855 року у селі Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії народився Дмитро Іванович Яворницький – один з найвідоміших в Україні дослідник запорозького козацтва. Чи справедливо він має цей титул та за що ним може пишатися Україна? Звернімося до історії. Далі на idnepryanin.
Дитячі роки. Юнацтво
Дмитро Яворницький народився в родині, що завжди ставила до української історії з великою шаною, адже його батько, Іван Якимович Яворницький, походив із дворянського роду, родоначальником якого був український козак.
Про батьків Яворницького Д. І. відомо не дуже багато. Батько дослідника був дяком, який, до речі, власноруч вивчився письму та читанню. Мати ж його, Ганна Матвіївна Терновська, була звичайною селянкою. Мав сестру Горпину.
Батько, попри власну малоосвіченість, намагався дати синові все, що міг. Йому вдалося залучити Дмитра Івановича до читання. Особливо сподобалась йому повість Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Образ козацького ватажка занадто сильно запав у душу. Пізніше Дмитро Яворницький згадуватиме, як ридав на моменті страти Тараса Бульби. Відтоді й почав майбутній дослідник захоплюватися українською культурою.
Початкову освіту він здобув у рідному краї, а у 1867 році вступив до Харківського повітового училища. Наступним місцем навчання стала Харківська духовна семінарія, у 1874 році.
Духовенство абсолютно не вабило Яворницького Д. І., навіть попри вплив батька. Саме тому вже за три роки Дмитро Яворницький вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, зробивши свій остаточний вибір щодо майбутнього фаху.
У студентські роки, які минули в Харківському університеті, Яворницький Д. І. не зрікається своєї захопленості козацтвом. Вже на другому курсі університету темою його дослідження є виникнення та устрій Запорізького коша. Неабияк допоміг Дмитру Івановичу в становленні як вченого його добрий друг та наставник Олександр Потебня. Саме він залучив Яворницького Д. І. до гуртка з вивчення історії України та звичаїв українського народу. Надійним другом Яворницького був і Микола Сумцов – український фольклорист, їх пов’язували спільні інтереси, що давало змогу постійно радитися одне з одним.
На момент закінчення університету Яворницький Д. І. вирішив пов’язати своє життя з наукою, а саме – досліджувати українське козацтво. Через те, що він був достатньо успішним студентом, йому навіть були готові платити стипендію, поки він отримуватиме професорське звання. Ледь не у наказовій формі Яворницькому Д. І. сказали писати про Фінляндію, але ніяк не про запорожців. Молодий історик пішов на принцип та відмовився. За це його було позбавлено стипендії, оскільки тема ця вважалася бунтівною.
До цього додалася розлука з друзями, які роз’їхалися шукати кращої долі в інші великі міста.
Залишившись на самоті та без засобів для існування, Дмитро Яворницький влаштовується викладачем історії у третю чоловічу гімназію, за порадою Олександра Потебні.
Досвід роботи у різних містах
За своє довге життя Дмитрові Яворницькому вдалося відвідати чимало відомих міст: Харків, Петербург, Ташкент, Москву ну й Катеринослав. У кожному з них він знайомився з людьми, що направляли його на правильний шлях.
У Петербурзі побачили світ його перші монографії, найвідоміша з яких – “Історія запорізьких козаків” (1892). Більш відома вона як “Літопис запорізького козацтва”. У її виданні історику допомогли його вірні друзі: Петро Саладилов та Ілля Рєпін. До речі, дружба з останнім подарувала світові відому картину – “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, де Дмитро Яворницький зображений писарем у центрі картини.
У 1891 році Яворницькому Д. І. заборонили викладати на теренах Російської імперії через “антипатію до московської історії та влади”. Після цього Дмитрові Яворницькому довелося залишити жіночу гімназію Марії Стоюніної та шукати щастя у Середній Азії.
Більшість часу в Середній Азії Яворницький Д. І. пробув в Узбекситані (Ташкент, Самарканд). Саме тут він познайомився з місцевою інтелігенцією, багато представників якої мали українське коріння. Яскравим прикладом є Юрій Якубовський – працівник самаркандського банку родом з Житомира.
Найбільшим досягненням Дмитра Яворницького на теренах Середньої Азії став “Путівник по Середній Азії від Баку до Ташкента в археологічному та історичному відношенні”, за який його щиро нагородили почесними званнями.
Новий 1895 рік Дмитро Іванович зустрів у Москві. Наприкінці 1896 року зміг влаштуватися приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету, за сприяння видатного російського історика В. Й. Ключевського
Перебуваючи в Москві, Дмитро Яворницький підтримував тісні зв’язки з провідними діячами української культури та визвольного руху: Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком, Борисом Грінченком тощо. Яворницький також допомагав уродженцям України, що навчалися в Петербурзі, коли був діячем Товариства ім. Т. Шевченка.
Не пройшло бодай дня, коли Яворницький не хотів би повернутися в Україну, куди намагався постійно приїжджати.
Катеринославський період
У 1902 році Дмитрові Яворницькому запропонували обійняти посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. З того часу й починається епоха відродження музею. Завдяки зусиллям Яворницького, музей перетворюється на один з найвідоміших в Україні. Ба більше, у ньому зберігається найбільша у світі кількість запорозької старовини.
Разом з цим, Яворницький остаточно перебрався до Катеринослава. Керуватиме він музеєм, що стане культурним центром Придніпров’я, понад 30 років. Яворницький постійно влаштовував виставки, на які запрошував багатьох колекціонерів, паралельно здійснюючи археологічні дослідження.
У 1910 році Дмитро Іванович відвідав Близький Схід, побував у Єгипті та Єрусалимі. Поталанило йому зустрітися і з Лесею Українкою, що активно боролася з хворобою в тому теплому краї.
По поверненню Дмитро Яворницький продовжив брати активну участь у науковій галузі. Сюди варто віднести і збірку “Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878 – 1905 рр.”, над якою він працював близько тридцяти років. На особливу увагу заслуговує і стаття “Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка”, в якій висвітлюється козацька тема у творчості Кобзаря.
Дмитро Іванович Яворницький стояв у витоків катеринославського товариства “Просвіта”, за сприяння якої стало можливим святкування у Катеринославі 100-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.
У 1917 році починається Українська революція. Яворницький Д. І. цілодобово знаходиться в музеї, охороняючи його від набігів та пограбувань. Згодом йому вдасться отримати “охоронну грамоту” від місцевого анархіста Нестора Махна.
Становлення вищої освіти на Катеринославщині також не обійшлося без впливу Дмитра Яворницького. Саме ним було розроблено повний курс історії місцевого краю. А також, він стає професором Катеринославського університету, де 29 липня 1918 року очолить кафедру історії України.
Радянський період
Яворницький Д. І. залишався науковим діячем і після революції. 1 лютого 1922 року він очолив Катеринославське губернське архівне управління – саме ця дата вважається офіційною датою заснування Державного архіву Дніпропетровської області. Обставини, що склалися, зумовили важку економічну ситуацію, до якої додалася ще й байдужість місцевої влади до архівної справи. Дмитро Яворницький зробив неабияке зусилля, аби зберегти цінні історичні джерела.
За декілька років музей перетворився на центр історичних досліджень. У цей час до Яворницького, як до провідного фахівця в цій галузі, зверталося багато закордонних авторитетних письменників та культурних діячів за порадою.
У 1929 році Державне видавництво України запропонувало Яворницькому Д. І. підготувати “Історію запорізьких козаків” до видання. Яворницький відмовився через дуже вагому причину – сталінські репресії та масові чистки. Активну діяльність у політично-громадському житті довелося згорнути, бо Яворницький здогадувався, що на нього вже точно поклали око. Проте він зовсім не боявся допомагати людям, які зазнали утисків, залучаючи їх до роботи в музеї.
У 1933 році Дмитра Яворницького було звинувачено в “буржуазному націоналізмі”, а його музей – “кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди”. Одразу за цим послідувало звільнення Яворницького з посади директора музею, позбавивши академічної пенсії. У житті українського історика настали темні часи.
Далі все було суто за радянською методичкою: сфабрикована у 1937 році справа, свідчення всіх заарештованих проти Яворницького, визнання його “натхненником” дніпропетровського “підпілля”. Різниця полягала в тому, що вченого не заарештували, оскільки він мав величезний науковий авторитет.
Яворницький Д. І. звертався по допомогу до впливових друзів (Василя Чубаря, Григорія Петровського), однак мало хто наважувався допомогти вченому, люди були залякані. Найбільшу допомогу в цей час надала історику Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко. Надавала вона йому як моральну підтримку, так і матеріальну, продовжуючи його справу.
З 1935 року у музеї Яворницький вже не з’являвся, а шукав натхнення у творчості. Так з’явилися на світ “Словник української мови” та “Історія міста Катеринослава”.
У 1939 році Яворницького було обрано до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР, з нагоди святкування 125-річчя від народження Тараса Шевченка.
Останні роки свого життя Яворницький активно листувався з друзями. Внаслідок важкої хвороби життя академіка Яворницького Д. І. перервалося о 5 годині ранку 5 серпня 1940 року. О 8-й годині вечора наступного дня на цвинтарі в степу Дмитра Івановича Яворницького поховали під оркестр тієї музики, яку завжди слухав професор у парку імені Т. Шевченка.
