Василь Миколайович Джевінський – садівник, вчений, лісовод, агроном, селекціонер та учасник освоєння земель Приаральської пустелі. Далі в публікації ви дізнаєтеся детальніше про особисте життя і трудову діяльність відомого селекціонера і лісника Василя Джевінського, який родом із міста Верхньодніпровськ у Кам’янському районі Дніпропетровської області. Далі на idnepryanin.
Повернення із забуття
Завдяки двом жінкам: письменниці та журналістці Галині Солдатенко, а також природознавиці Світлані Кияк, яким до рук потрапили записи нашого земляка, стало відоме ім’я Василя Миколайовича Джевінського, про яке могли не дізнатись молоде покоління в його рідному краї. Народжений у місті Верхньодніпровськ Джевінський, соратник М.І. Вавилова, поклав основу освоєння земель Приаральської пустелі за допомогою методу траншейного землеробства. Завдяки інноваційному методу надзвичайно талановита людина змогла навіть пустелю перетворити на квітучий сад.
Уривок з автобіографічного рукопису Джевінського
Пекуче сонце, піщані дюни, жодного дерева і нескінченна пустеля Приаралля… Суворий клімат з ураганними вітрами та 40-градусною спекою влітку, а взимку морози сягають такої ж позначки. Через пустелю вже проклали залізничну колію, проте піщані бурі постійно заважали стабільному руху поїздів у цьому напрямку. Пісок швидко засипав колію, працівники станції не встигали розчищати її. Вкрай необхідним було висаджування дерев і кущів із міцним корінням, проте в цих краях нічого не приживалося… Така думка складалася століттями.
Одна з багатьох станцій на гілці колишньої Ташкентської залізниці – станція Челкар (сучасна назва Шалкар). Донедавна цей район вважався безнадійним. Жителі цього краю не очікували побачити, як тут висадять дерева і кущі, і що найнеймовірніше – с/г культури. Умови проживання в Челкарі були скрутні через відсутність власного виробництва для вирощування харчових продуктів через суворий клімат та ґрунтові умови.
Однак сталося диво! У Челкарі з’явилися зелені сади, городи, виноградники та баштанні поля. Окрім цього в садах цього району зацвіли квіти: айстри, троянди та гвоздики. На станції пасажирам почали продавати… раків. Селище Челкар перетворилося на районний центр, біля станції з’явився храм. У перекладі з казахської слово “шалкар” має значення – великий, просторий. З цього моменту переклад назви міста став відповідати йому в дійсності. Крім того, місто почало забезпечувати себе не тільки продукцією з власного саду та городу, а й рибною продукцією, вирощеною на місцевих фермах.
Усі ці зміни відбулися завдяки одній людині – Василю Миколайовичу Джевінському, який приїхав на освоєння Приаральських земель 1912-го року і працював головним лісівником 9-ї залізничної дільниці, а також техніком живого захисту.
На своїй присадибній ділянці Джевінський вирощував овочі, чим викликав сміх і кепкування скептиків, до числа яких входили навіть наукові співробітники. На превеликий подив оточуючих він став збирати небачені врожаї і пригощати сусідів: цибуля і морква вагою до 700 грамів, виноградні грона вагою з кілограм, а також кавуни і гарбуз до 15 кілограмів, до 5-ти кілограмів картоплі з одного куща. Крім усього іншого, Василь Миколайович досяг успіхів у вирощуванні суниці, земляного мигдалю, каучуку і бавовни. Але фактором, який найбільше заворожує і викликає гордість, є те, що перетворити на оазу пустелю Казахстану зміг наш земляк, який походить із Катеринославської губернії.
Фахівчині в напрямку природознавства Світлані Кияк потрапили до рук напрацювання з трудової діяльності Джевінського. Одним із найнезвичайніших документів є план садової ділянки Джевінських 1920-го року. Місце верхньодніпровської ділянки Джевінського було накреслено не на звичайному папері, а на тканині після спеціальної обробки.
Раннє дитинство та юність
Василь Миколайович народився 20 березня 1879 року. Батько – Микола Харитонович Джевінський. Дитинство майбутнього озеленювача і селекціонера минуло у Верхньодніпровському районі в селищі Заріччя, що розташоване за річкою Самоткань. Підростаючи в батьківському домі, молодший син здобув свій перший досвід у садівництві, вирощуванні культур, а також бджільництві.
Згідно з інформацією архівних записів Джевінського, сімейна ділянка була величезна, простягалася до самої річки. У дворі розташовувалися кілька господарських будівель, пасіка, город і сінокіс. У період радянської влади двір був поділений на кілька ділянок під забудову різним власникам. Через сто років багато що змінилося, проте під сучасним покриттям даху ще трохи можна розгледіти старовинні часточки з минулого. Збереглась одна з глиняних будівель, проте її зовнішній вигляд свідчить, що будинок уже непридатний. Можливо саме в цьому будинку колись давно була кузня. Відомо, що батько з двома старшими синами працювали ковалями на дому. Таким чином, батьківська родина Джевінських була досить заможними міщанами.
У списку осіб, які мали право брати участь у зборах виборців до Міської Ради міста Верхньодніпровськ, значився батько Василя, Микола Харитонович, його старші брати – Іван та Карпо. Його брат Спиридон на період 1911-го року працював колегіальним секретарем, а також очолював телефонно-телеграфну контору міста. У 1913-му році балотувався на посаду міського голови міста Верхньодніпровськ. У 1915-му році Спиридона Миколайовича відсторонили від виконання обов’язків і передали до рук правосуддя, проте вже наступного року він значився у списках Міської Ради Верхньодніпровська, як один із її членів.
Згідно з однією з версій природодослідниці Світлани Кияк, Джевінські мали приватну кузню з найманими працівниками, одним із яких міг бути Філат Тертишний. Саме це ім’я значиться в документах про викуп частини ділянки, на якій одразу ж було збудовано кузню.
Повернення на свою рідну землю зустрічати старість
Василь Джевінський практично всю свою трудову діяльність провів за межами України – в Казахстані. Повертався на батьківщину двічі: 1900-го року – для відбуття військової повинності у Верхньодніпровську, 1939-го – до будиночка у Вознесенську Миколаївської області, де збирався зустріти старість зі своєю родиною. Після евакуації з Челкара 1944-го року Джевінський повернувся жити до Вознесенська.
Ймовірною причиною, що Джевінський повернувся саме у Миколаївську область – його дружина була родом із цього краю. Будинок у Вознесенську, в якому мешкала дружина Ніна Андріївна і теща, в період німецької окупації був повністю зруйнований. Однак у свій батьківський маєток Василь Миколайович сім’ю не повіз – можливо на той момент уже не було тут маєтку Джевінських. Згідно зі спогадами О.П. Овчаренка, 1911-го року народження, наприкінці 1920-х років три сім’ї виїхали із Заріччя, які проживали біля самої річки. Перед від’їздом вони продавали все до дрібниць і говорили знайомим, що їдуть за кордон. Таким чином, у 1939-му році Василю Миколайовичу зі своєю сім’єю повертатися було нікуди.
Остаточно в Україну Джевінський повернеться тільки після закінчення війни і привезе з собою жоржину кольору “бордо”. До кінця своїх днів Василь Миколайович займатиметься селекцією цієї квітки і врешті-решт побачить на одному з його кущів квітку з вкрапленнями різного кольору. Помер Василь Джевінський 9 травня 1954 року в місті Вознесенськ Миколаївської області. З теплом згадують про нього в далекому Казахстані, будемо пам’ятати про нього і ми – його земляки!
