Дорослі ігри дніпровського художника Олександра Рєзніка

28. April 2021 Lyubov Klimenko

Його дивовижні картини вражають з першого погляду, заставляють зупинитись і довго розглядати деталі. Бо все, чим насичені полотна, несе своє емоційне навантаження. Художник змішує несумісні на перший погляд поняття: життя і смерть, добро і зло, жорстокість і ніжність, гумор і тугу, гротеск і неймовірну красу, пише idnepryanin.com.

«Все, як в житті»,- говорить Олександр Рєзнік.

Я б назвала весь його живопис дорослими іграми пристрастей і емоцій. Одна з його картин так і називається «Дорослі ігри».  Філософські притчі переплітаються з такими простими і зрозумілими життєвими істинами, в деталях вгадується певна символіка, а вічне відтворюється інколи в гротескних образах .

 

 

В інтерв’ю з художником хотілось заглянути глибше в його світ, який він відтворює в полотнах, і який бачить у своєму, лише йому зрозумілому ракурсі.

Художником треба народитись

Олександр Рєзнік вбачає в своєму покликанні щось більше, ніж власний вибір. Він почав малювати лише в 23 роки. Щось таке відбулося, говорить, і він  вже не міг про це не думати. Гадав, що все це просто – бери і малюй. Поступив в Дніпропетровське художнє училище, потім в академію. Училище дало поштовх до творчості, там були чудові педагоги. А  академія – додаткові знання, особливо в композиції, яких йому не вистачало. Йому відкрилась і техніка, і він зрозумів, як треба все вибудовувати.

 

 

Він говорить: «Треба народитись художником, а вчитись обов’язково. Треба потім забути навчене і прислухатись до душі. Це як поет , або він поет,або якщо в нього немає цього в душі, то він і не поет. Якщо в художника немає в душі отого, що не дає спокою і заставляє писати, то  можна навчитись красиво класти мазки і в кольорах розібратись, але картина не заживе. Це складна професія, особливо в наш час. Тому що є велика спокуса грошей . Але якщо ти хочеш зробити щось значуще, залишити після себе вічне мистецтво, то треба віддатись цьому повністю. Намагатись комусь сподобатись, продати свої роботи, пропіаритись у ЗМІ. Людина швидко до цього звикає і тоді на угоду публіці творчість може перетворитись на ремесло. 




 

 

Художник – це спосіб життя. Коли ти не можеш без цього і в тебе є що сказати, і воно рветься на волю, в картини. Коли настане момент , щоб ти зрозумів для себе, що все було недарма. Якщо цієї внутрішньої спраги немає, то не треба робити подвигів і про це не думати. Це вибір кожного і він має бути усвідомленим.»

Як народжуються теми




 

 

Він виріс у селі.  Господарство, городи, близькість до природи  – все йому добре знайоме.  Це його життєвий досвід. Може тому для нього все живе однаково важливе. Люди, тварини, природа – все несе якесь емоційне навантаження.





 


 

Він так і говорить :

«Усе воно живе, тому все має емоції. Домашні тварини служать нам,  а ми служимо їм, рослинність теж жива. Тому все має своє місце в цьому світі і заслуговує на те, щоб про нього говорили різними  засобами, і живописом теж. Я їх зіштовхую, зближаю, перемішую, тому що в житті так і є – життя багатошарове. Мені хочеться, щоб вони ( тварини) теж були дієвими особами і несли певну емоційність. Я прагну, щоб усе, що на картині, не просто відігравало якусь роль, а всі одухотворені створіння були емоційно виразними. Я впевнений, що тварини переживають емоції, подібні людям. Коли ми на них кричимо, чи штурхнемо в гніві, то вони страждають. Цього не напишеш словами на полотні, а образно виразити можливо.»

 

 

А ще Олександр вважає, що  композиція – складна наука, але вона – основа живопису. Коли він починає працювати, то сюжет вибудовується в процесі. Він може почати з якоїсь деталі, яка йому сподобалась, а далі навколо неї наростає ідея, розширюється і перетворюється в сюжет. Буває по-різному. Це не передбачувано. 

«Мистецтво,  – говорить художник, - це коли ти йдеш по лезу бритви , чи по канату : крок вправо, крок вліво і ти падаєш. Так і в живопису, якщо ти зробив невірний мазок,  чи штрих, то картина розпадається, втрачає цілісність. Коли ти обрав якусь колію, то потрібно по ній дійти до завершення роботи. Є художники, які по композиції все тобі розкажуть, як енциклопедія, а на практиці відтворити це не можуть. А є такі, що  теоретично не дуже підковані, а на практиці володіють композицією досконало. Окрім знань тут має бути ще і внутрішня інтуїція.»


 

 

Народження картини

О. Рєзнік пише в яскраво вираженому індивідуальному стилі. І не хоче змінювати його, не знає, навіщо це робити. Це його дорога, він її знайшов і йому  ще є багато що сказати. Художник бачить перспективу росту в цьому напрямку. Якщо втомлюється, то займається графікою, потім знову повертається до живопису. 





 

 

«Народження картини, - говорить художник, - відбувається по-різному. Техніка виконання, якою я пишу, займає певний час, бо я накладаю декілька шарів, і після кожного треба витримати певний час для висихання. Коли йде нашарування фарб, то тут поспішати точно не потрібно. А буває, що робота вже закінчена, стоїть, ти на неї дивишся і розумієш, що можна вдосконалити. І я дописую, щось змінюю, поки не достигну потрібного результату. Наче все знаєш, як має бути, але кожна робота – це як урок, як відкриття чогось нового.»





 

 

Він працює в своїй квартирі. Йому це зручно, нікуди не треба їхати, бігти, бо пише і вдень і вночі, коли є особлива наснага . На запитання, що заважає сучасному художнику реалізуватись, відповідає, що художнику заважає сам художник. Що може заважати людині, якщо вона прагне писати? Тільки сам собі може завадити.

Про популярність 

«Картини потребують глядача, і приємно, коли тебе хвалять, але не можна піддаватись отому бажанню подобатись усім. Треба мати постійно реалістичну самооцінку. Я стараюсь не прислухатись до чиїхось думок. Звісно, я працюю для людей, але не під чиїсь смаки. Я хочу донести людям те, що в мені, поділитись з ними своїм світом.  Коли купують картину, то буває жаль розлучатись. Але з іншого боку і радієш, що оцінили твою творчість. 





 

 

Коли готуюсь до виставок, то залишаю якісь роботи, які на мою думку найбільше вдались. Картин скільки розійшлось по світу, інколи скучаю за ними.  Якщо в тебе є що сказати, і воно з тебе рветься, і ти можеш це реалізувати – то це щастя. Не знаю, як там буде далі, наперед не заглядаю, але зараз я працюю багато, щоб потім не жалкувати, що чогось не доробив.»






 

 

 

Роботи художника Олександра Рєзніка, члена Національної спілки художників України  є в Національному  музеї в Києві, в Дніпропетровському художньому музеї, в музеї українського живопису, дуже багато в приватних колекціях, в Америці, Германії, Англії, Франції.