Дніпровський поет–романтик Віктор Корж

19. April 2021 Lyubov Klimenko

15 квітня виповнилось 75 років від дня народження відомого дніпровського поета, літературознавця, члена Спілки письменників України Віктора Коржа. 

Його шлях до поезії був нелегким. Батько загинув на фронті. Прийшлось самому вирушати в доросле життя. Середня школа, робота токарем на заводі, районна газета «Новомосковська правда», філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, педагогічна робота, редакторство в видавництві «Промінь», завідування кафедрою української літератури в своєму рідному університеті…Далі на idnepryanin.

За цим сухим переліком ціле життя, наповнене римами і  невідступною жагою поезії. 

Друкуватись почав ще у 1957 році. Спочатку в газетах, журналах. А у 1966 році побачили світ його перші авторські поетичні збірки. Тоді ж став членом Національної Спілки письменників України. З того часу з періодичністю  одного – трьох років його невтомне поетичне слово оживало в баладах, діалогах, притчах, етюдах  і залишалось у нових збірках. «Аметист», «Повернення в майбутнє», «Коріння добра»,  «Світ звичайних фантазій», «Чиста сила» - це неповний перелік доробку поета Віктора Коржа. 

1

Вже сьомий рік поезія без поета. 

Журналістка сайту idnepryanin поспілкувалася з донькою поета  Радмілою Корж та  дружиною Лесею Корж. 

1

На запитання, чи були вони першими слухачами його поезій, донька відповіла,що читав вірші їм завжди. До того ж це відбувалось в різних випадках. Міг прочитати вже повністю «відшліфованого» вірша, а міг прочитати текст, в якому йому самому щось неподобалось. Спитати «як тобі?», чи звернути увагу на певний рядок чи строфу – «Так добре чи ні? Що скажеш?» Інколи сперечався із зауваженнями, але в більшості випадків дослухався, бо як правило це були випадки, коли він був сам не впевнений в чомусь. Дуже радів, коли вірш одразу подобався.

1

Як народжувалась поезія

Радміла розповідає:

«Це була постійна праця із словом взагалі. В хаті відбувався постійний колообіг художніх книжок, словників, в яких ми ще й досі знаходимо листочки з написаним текстом, з татовими позначками олівцем на полях, підкресленими словами, рядками. Можу сказати, що всі декілька тисяч книжок в нашому домі (десь так  п’ять, може й більше) були в активному користуванні. Та вірші все ж таки приходили в моменти натхнення. А це, як він казав, могло відбутись коли завгодно, хоч під час прогулянки, чи розмови – будь коли…  Працював він переважно вночі, і хоча мав кабінет, писав все життя на кухні.

1

Так повелось з молодості, коли жили в маленькій квартирі і він йшов працювати до кухні, щоб нікого не тривожити світлом і клацанням клавіш друкарської машинки. Отже на кухні в куточку завжди лежала стопочка газет, перемішаних з чернетками, в якомусь тільки  йому зрозумілому порядку. Інколи на чернетках міг що-небудь намалювати. Це, певно, притаманно всім творчим людям. Наприклад, нашого собаку, якого дуже любив, і підписати під портретом жартівливого віршика.»

Віктор Корж довгі роки викладав в Державному університеті, любив працювати з молоддю.За спогадами доньки, вірив в українську молодь і дуже любив своїх студентів. Завжди підтримував тих, хто намагався писати. Навіть якщо у людини не було якихось видатних здібностей до письменництва – завжди давав шанс. Вчив, радив, показував як треба. Інколи повністю переписував твори початківців. Ще він вважав, що молодість найпрекрасніша пора в житті, та, про яку сказано «Gaudeamusigitur, Juvenesdumsumus!». Тому до студентів був дуже поблажливим.

1

Зміни в Україні сприймав з піднесенням. “Та і як же він міг не сприймати, коли Україна, її воля, мова, національна культура були сенсом життя?, говорить Радміла, Як і всі ми радів незалежності, жорстоко розчаровувався в політиках, часто писав на них сатиру. Вітав майдани. Звісно, не все подобалось. В принципі, його ставлення до процесів він висловив у вірші «Стилет чи стилос»: «Не така Україна, як снилось, підтяли її зоряний злет…»

Знайомство з Олесем Гончаром

Леся Корж, дружина поета, розповідає:

«Він вважав Гончара своїм духовним батьком. Коли Олеся Терентійовича не стало, навіть плакав, як дійсно за рідним батьком. 

1

 

 

Частіше за все згадував події 1966 року, письменницький з’їзд, ініційований Гончаром, на якому довелось виступити на захист української мови та культури, проти наступу русифікації. Цей виступ ще довго відгукувався в його долі. І він був приємно вражений, коли у виданих щоденниках Гончара виявилась згадка саме про його виступ, який тоді добре нашумів. Був момент, коли вийшов роман Олеся Терентійовича «Собор», і за вказівкою компартійних керівників на засіданні місцевого відділення Спілки письменників повинні були «заклєйміть і осудіть» автора. Віктора Коржа терміново відправили на військові збори, хоч і протизаконно, щоб він не міг виступити на зборах на захист Гончара. Знаючи його ораторську майстерність, рішення зборів точно було б  не таким, як того вимагало партійне керівництво.»

1

На запитання, чи бунтівний у нього був характер, Радміла говорить, що бунтівний, то м’яко сказано. Вічний революціонер. Не спускав нікому. Міг сказати все, що думає, в очі будь кому, не дивлячись на чини, посади, статки. Дуже гостро реагував на несправедливість, начальницьку чи нуворішну  хамовитість. Взагалі, такий собі типовий український козак – нібито дуже спокійний і навіть лагідний, але в будь-який момент шаблею рубоне, якщо йому щось не подобається. Затятий і дуже непокірний. На все мав свою думку.

50 років подружнього життя

Про найуспішніший період творчого життя Віктора Коржа згадує дружина Леся Корж:

«Його початок в літературі. Він був дуже яскравий. Його прийняли до Спілки письменників з першої книжки, збірки «Борвій». На той час вступити до Спілки - це було визнання, і це був дуже рідкісний випадок, щоб людину прийняли з першої книжки. Зазвичай приймали,  коли виходила друга книжка, інколи навіть третя. Віктора прийняли з першої. Ясно, що такий злет надихав  в подальшій творчості. Всі п’ятдесят років спільного життя - це яскраві спогади. Він був дуже люблячим чоловіком і батьком. Фанатичним батьком. Коли маленька донька захворіла і ми потрапили до лікарні, він фактично сидів на порозі лікарні. Медперсонал навіть дивувався, коли він спить та їсть. Майже не відлучався від нас.»

Радміла Корж додає:

« Я певно згодна з мамою… Можна  виокремити якісь спогади. Дитинство, юність… Це постійне відчуття татової турботи, надійних батьківських  рук. Це прогулянки зимовими вечорами, коли він возив мене малу на санчатах і розповідав «багатосерійні» казки, це неквапливі розмови про все на світі під час таких же прогулянок зі мною-підлітком, це правильні і потрібні книжки, вчасно вкладені в мої руки, сумісне вболівання за збірну чи за дніпровську команду під час футбольних чемпіонатів, подорожі і підтримка всіх моїх інколи відчайдушних вчинків в житті. Коли в 2004 я збиралась їхати на Майдан (тобто я ще не знала, що буде Майдан, але збиралась на виборчу ніч до Києва), він в суперечці з мамою, яка таки побоювалась, сказав: «Хай їде, бо потім буде жалкувати все життя. Я й сам би поїхав, якби був молодший…» І так було в усьому. Відверто кажучи, я і зараз відчуваю його підтримку, дивлюсь на світ його очима».

Віктор Корж – лауреат Всеукраїнської премії імені А. Малишка, Міжнародної літературно-мистецької премії імені Г. Сковороди, має ряд високих нагород за досягнення в розвитку культури і мистецтва. Його твори перекладені англійською, німецькою, польською, словацькою та іншими мовами.

1