Мальовнича річка Чаплинка, не поспішаючи , поважно тече між своїми берегами через століття, несучи свої води і таємниці минулого, наповнюючись талими снігами і рясними дощами, живлячи давню річку Протовчу. Є в тому поважному русі якась магія, що заставляє зупинитись і довго дивитись на тихий плин води, не відчуваючи часу. Над Чаплинкою розташоване селище міського типу Петриківка . Його історія теж заглиблюється в далеке минуле, в ХVII століття, період розвитку козацтва. Далі на idnepryanin.
Минуле
Заснував Петриківку, як козацький зимівник, уродженець Полтави козак Петрик. До розбудови цього поселення має пряме відношення останній кошовий війська Запорозького Петро Калнишевський.
Саме за його ініціативою почалося переміщення жителів старовинного козацького поселення Курилівка , заселеного близько п’ятисот років тому,у Петриківку .Так Петриківка стає центром військової паланки Протовчі.
Ось такі глибокі українські корені мають сучасні петриківці . Можливо природа разом з історією і сформували особливий їх хист до творчості.
Цікавий історичний факт – село не знало кріпацтва. Люди були вільні, не ходили на панщину, займались сільським господарством, домашнім побутом.
Церкви того часу розписувались у стилі українського бароко. Кожна господиня хотіла прикрасити свою оселю, як у церкві. Але ж вони не були художницями, тому вносили в настінний розпис свій хист і своє бачення. Малювання по вибілених стінах стало традицією. В кожній родині навчали цьому і дітей.
Петриківський розпис
Неможливо назвати точну дату народження петриківського розпису. Перші задокументовані записи про нього з’явились у ХХ столітті, коли історик Дмитро Яворницький зібрав колекцію мальовок для музею. Але за усною пам’яттю, яка передавалась поколіннями, народження традиції припадає десь на ХVIII століття.
Неповторний петриківський орнамент формувався у ХVII – ХVIIІ століттях на традиціях запорізького декоративного мистецтва. Вже тоді мали великий попит мальовані скрині, плетені рядна, килими, домоткане полотно. Місцеві мешканці виробляли все необхідне для життя вдома, не маючи купівельної спроможності.
Свої домівки вони прикрашали яскравими орнаментами, розписували комини, печі, а зовні – мальованими мереживами по-під стріхами, навколо вікон і дверей. Фарби виготовляли теж самі – з різних трав, ягід, квітів, замішували їх на яєчних жовтках.
Через століття петриківський розпис, або як його називають коротше – петриківка, став візитівкою народного мистецтва України.
У 2013 році він внесений до реєстру нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Це дало змогу просувати петриківську народну творчість за кордон. В багатьох країнах світу пройшли виставки петриківського розпису. Петриківку побачили в Бельгії, Франції, Китаї, Японії, Іспанії та інших країнах.
Традиції
Розпис на стінах вважався оберегом для домівки, як і вишивання. Пізніше його перенесли на предмети побуту. А коли став доступним папір, то з’явились на білому тлі мальовки, які теж клеїли на стіни. Природа зображалась фантастично, бо петриківські квіти не мали реальних аналогів. Цибулька, кучерявка, петушиння – це традиційні елементи петриківського малярства. Птахи та звірі теж присутні в традиційному старому розписі. А от люди з’явились значно пізніше. Майстринь, а це були в основному жінки, стали називати малювальницями.
Пізнання світу
Сюжети і символи петриківського розпису свідчать про прагнення людини пізнати навколишній світ, закони розвитку природи, життя. Це притаманне усім видам народного мистецтва. Про гармонію людини і природи в петриківському розписі говорять і сучасні художники. В цьому глибокий зміст народної творчості.
Тетяна Пата
Її вважають однією з засновниць петриківського розпису, хоча сама Пата говорила, що вона навчає традиціям петриківки, які сягають значно глибше. Її першою вчителькою була мати. Родина жила бідно і Тетяна вже з чотирнадцяти років заробляла своїми розписами.
Важливу роль в долі майстрині зіграв відомий історик і етнограф Дмитро Яворницький, який вивчав народну творчість і збирав експонати для історичного музею. Він замовив Тетяні Паті кілька робіт, що і стало початком визнання її творчості.
У 1936 році Пата вперше поїхала до столиці як учасниця першої Республіканської виставки українського народного мистецтва. Потім її роботи експонували на виставках у Москві і Петербурзі. А через 15 років Тетяна Пата стала членом Спілки художників України.
Творчість майстрині мала великий вплив на розвиток петриківського народного мистецтва . Вона виробила свій стиль орнаменту, неповторну техніку , яка сформувалась в творчу школу. Художниця збагатила традиції своєрідною колористикою та оригінальними композиціями . Контрастність, кольорів, різні відтінки червоного, жовтого, синього створювали яскраві життєрадісні орнаменти, пейзажі. З вазонів вона винесла букети на природу, поселивши квіти і ягоди на кущах, прикрасивши травою і птахами.
У 1936 році в Петриківці почала працювати школа декоративного мистецтва . Вона існувала до 1941 року. Тетяна Пата була наставницею і як показав час – чудовим педагогом. Серед її учнів багато талановитих і відомих художників, які збагатили і розвинули петриківський розпис.
Педагогіка не завадила творчості, навпаки, саме в ці роки було створено багато оригінальних робіт, які зберігаються сьогодні в Дніпропетровському історичному музеї. Вражає різноманітність технік . Тут і пензлі, і стеблі оситняку, і трісочка, якою вишкрябуються тонкі прожилочки, і просто палець, з-під якого з’являються ягідки.
В її букетах вживаються і розкішні півонії, і польові, непомітні особливою красою квіточки, і грони винограду, і червона калина.
Майстри Петриківки
Кілька поколінь надзвичайно талановитих майстрів вийшли з Петриківки.
Імена Тетяни Пати, Надії Білокінь, Орисі Пилипенко, Поліни Глущенко відомі далеко поза межами України. Петриківська школа декоративного мистецтва виховала наступне покоління талановитих майстрів – народну художницю України Марфу Тимченко, заслужених майстрів народної творчості України Федора Панка, Віру Клименко-Жукову, Надію Шулик, Марію Шишацьку, Веклу Кучеренко ( доньку Т. Пати) , Василя Соколенка, Євдокію Клюпу та ще багато художників, які мали свою індивідуальність,але бережно продовжували традиції.
Серед відомих майстрів і художники молодшого покоління: Андрій Пікуш , Тетяна Гарькава , Валентина Панко, донька Федора Панка, Галина Назаренко, Микола Дека, Марія Пікуш .
Як і коли в петриківському розписі з’явилось чорне тло
У Петриківці ще в тридцяті роки минулого століття працювала артіль по виготовленню швейних виробів. На базі цієї артілі за ініціативою самих майстрів створили цех підлакового петриківського розпису. Очолив колектив майстрів Федір Панко, учень Тетяни Пати. Через кілька років артіль реорганізували у Фабрику петриківського розпису «Дружба». З цього періоду з’явилось чорне тло, не властиве для класичної петриківки. На фабриці налагодили масове виробництво сувенірної продукції.
Це були в основному шкатулки, тарілки, сувенірні ложки, виготовлені з пресованої тирси. Вироби фарбувались чорною фарбою і вже на неї наносили малюнок. А зверху розмальовані сувеніри оброблялись лаком. Продукція фабрики стала візитівкою України і експортувалась до вісімдесяти країн світу. У 2006 році фабрику ліквідували за банкрутство.
Інструменти
Для збереження петриківського народного мистецтва велике значення має використання певних інструментів і технік. Ягідки, квіти можна малювати і пальцем. А от секрети виготовлення пензлика має знати кожна майстриня. Найкращий – це так звана « котячка». Виготовляється він з хутра кішки,яке особливо еластичне і дозволяє провести найтонші лінії. Цікаво, що береться саме хутро кішки, а не кота, знизу, під лапкою, або на шиї відрізається трішки шерсті , вирівнюється і примотується звичайною ниткою до палички. Кращий пензлик – відпрацьований, старіший.
Принади для туристів
Уздовж головної автотраси, що проходить через селище, красується сто двадцяти метровий паркан, прикрашений петриківським самобутнім орнаментом.
Цей паркан навіть увійшов до книги рекордів України як найдовший петриківський розпис у світі. А ще майстри народного мистецтва вирішили прикрасити місцеві будівлі і за кілька років мріють розписати все селище, щоб кожен, хто сюди потрапить, відчував себе в живому музеї народної творчості.
Для бажаючих ближче ознайомитись з народним мистецтвом відчинені двері багатьох закладів , що причетні до всесвітньо відомого бренду.
Це Центр народного мистецтва «Петриківка», Петриківський музей етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва, музей заслуженого майстра народної творчості України Федора Панка, садиба Соколенка, центр народних ремесел Петриківщини, майстерні петриківського розпису, дитяча художня школа ім.Т. Пати. Петриківці дбають про свою історію. Майже в кожній домівці селища знайдеться пензлик і фарба, і хтось із родини, хто добре володіє ними.
Місцеві вважають, що малювати петриківку треба тільки в Петриківці, бо потрібно дихати цим повітрям і увібрати в себе красу місцевої природи. Але час плине, все змінюється, і як би не хотіли поважні майстри зупинити його, молодь, що чатує сьогодні над традиційною школою, виписуючи чудернацькі яскраві орнаменти, пристосовує давню традицію до сьогодення.
З’являються все нові нестандартні вироби з петриківкою, стає популярним одяг з петриківськими орнаментами, поширюється вона і в віртуальному світі, в дизайні, оформленні сайтів, блогів… І цей креатив не суперечить традиційній майстерності, тому що покликання петриківки – прикрасити наше життя, додати яскравості до сірої буденності. Можливо саме це покоління внесе якісь нові напрямки в самобутню народну творчість, якою залишається петриківка уже протягом багатьох віків.
Де навчають петриківському розпису
Навчитись петриківському розпису самому неможливо. Бо це тільки на перший погляд здається , що квіточки по-дитячому простенькі і ягідки можна натикати пальцем. Насправді треба володіти багатьма техніками, вміти побудувати композицію і знати багато секретів петриківки, які наче і не приховані, але не всім відкриваються.
Сьогодні не треба їхати в Петриківку, щоб навчитись майстерності.
Українська художниця, педагог, Заслужена майстриня народної творчості України Тетяна Гарькава , яка вже багато років є викладачем, розповідає, що ЮНЕСКО поставило завдання, щоб в одному регіоні петриківський розпис викладався в замкнутому циклі. Це означає, що перші уроки діти отримують у дитячому садочку, далі – художні студії, художні школи, далі «Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури» і потім Державний університет імені Олеся Гончара. Студентів-випускників коледжу беруть на другий,на третій курси вишів. Виходить циклічна передача знань від учителя до учня.
Виклики часу
Майстриня і педагогиня наголошує, що на спеціальності декоративно – прикладного мистецтва навчають за особливими програмами, пов’язаними з дизайном. Це такий своєрідний етно дизайн. Випускники викладають в багатьох студіях, гуртках, школах. Вони не просто художники-майстри, вони педагоги, які виховують уже п’яте покоління. Тетяна Гарькава – учениця Федора Панка, третє покоління, а Панко – учень Тетяни Пати, однієї з засновниць петриківського розпису.
Як вважає художниця, петриківський розпис має йти в ногу з часом, розвиватись, а не лишатись лише в сувенірах. Він має бути присутній у всіх сферах діяльності області і України: це і інтер’єри, і екстер’єри, рекламна продукція, друкована продукція, комп’ютерний дизайн, одяг. Петриківський розпис можна малювати всюди.
Можна навчитись майстерності кому завгодно, але завдання педагога розкрити суть цього неймовірно яскравого і позитивного мистецтва, яке лікує душу, радує око. Тетяна Гарькава з вдячністю згадує свого педагога, який давав свободу творчості, ніколи не нав’язував свою думку.
Він завжди говорив, що художник повинен мати свій індивідуальний почерк і прикладав багато зусиль, щоб розвивати у своїх учнів саме індивідуальність, неповторність. Всі, хто в нього навчався, мають своє художнє бачення.
Майстриня говорить і про творчу ненаситність у цій сфері. Бажання пошуку не зникає і кожна робота приносить щось нове, нові власні відкриття.
