Ім’я дослідника Бориса Мозолевського добре відоме в колах археологів, на його рахунку понад 60 курганів у різних областях України та в Криму, з них 20 – царських. Прославила на весь світ вченого, а разом з ним – і Дніпропетровщину унікальна знахідка зі скіфського царського поховання – золота пектораль (нагрудна прикраса). Але мало, хто знав, що Борис Миколайович був ще й талановитим поетом, чиї збірки мали своїх прихильників. Далі на idnepryanin.com.
Нелегке дитинство і складна юність
Борис Мозолевський народився у лютому 1936 року в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині, в родині колгоспників. Йому виповнилося тільки 5 років, коли в життя увірвалася Друга світова війна, батько пішов на фронт, мати виховувала його сама. Після перемоги виходили на поля навіть діти, з 10 років приєднався до такої роботи й Борис. Попри важку працю, добре вчився, з 3 класу почав писати вірші.
Але при цьому мріяв стати космонавтом, тому після школи поступив до Одеської спецшколи військово-повітряних сил, потім продовжив навчання в Єйському авіаційному училищі. Але реалізувати дитячу мрію не вдалося, після скорочення військово-повітряних сил у 1956 році хлопця демобілізували.
Поєднання двох захоплень
Подався до Києва, здобув другу освіту на історико-філософському факультеті Київського університету, багато уваги приділяв громадській роботі. Вперше побував на розкопках у 1964 році біля Страшної Могили неподалік міста Орджонікідзе (сучасний Покров). З того часу захопився археологією, але й для творчості теж знайшовся час. У Києві працював керівником археологічного гуртка при Палаці піонерів, відвідував літературну студію при видавництві “Молодь”.
Як сількор писав до редакції газети “Зірка”. Вдалося випустити 2 поетичні збірки: “Начало марта” у 1963 році та “Шиповник” у 1967 році. Оскільки Миколаївщина була сильно русифікована, перші вірші Мозолевський писав російською мовою. Коли йому починали іноді дорікати за те, що не пише українською, він відповідав рядками:
“Вже краще правду мовить на чужій,
Аніж брехать, як ви, на рідній мові”.
Ті, хто знав поета Бориса, відзначали, що його твори не були вистражданими, вони виливалися стрімко й одразу. Він писав з пережитого: про рідну землю, людей праці, щирі прагнення. Пізніше його друг, відомий український поет Володимир Забаштанський казав, що характерною рисою творчості Мозолевського стали безпосередність та відповідальність перед часом і своїм народом, а також – власною совістю.
Крутий розворот у житті
Хтозна, як би склалося життя Могилевського, коли б не організований ним творчий вечір, присвячений поетам-шістдесятникам. Сталося це у 1965 році, коли цензура ще шаленіла. Мозолевського звільнили з роботи, взяли під нагляд КДБ, довелося йти працювати на завод, аби прогодувати сім’ю. Про це він з усмішкою писав у своїх віршах:
“Й повела мене доля на завод в кочегари,
Щоб достоту збагнути, чим живе мій народ”.
Непоганий заробіток давала й робота на розкопках. Спочатку була Гайманова, потім – Хомина Могила. Невідомо, як так склалося, що неблагонадійного на той час спеціаліста призначили керівником експедиції, яка шукала на Дніпропетровщині давні кургани. Однак саме ця археологічна знахідка врятувала тоді Мозолевського і прославила його та Дніпровський край на весь світ, археологу пощастило відшукати в кургані “Товста могила” золоту пектораль. Зараз прикраса зберігається в музеї історичних коштовностей у Києві. Можливо, зіграло свою роль й те, що у 1971 році цензура трохи послабила віжки, тому Мозолевському пощастило вирватися з лабетів КДБ.
На вершині слави
Але після того, як звістка облетіла весь світ, а світлини та описи пекторалі опублікували всі періодичні видання Європи, Америки та Азії, Мозолевському дали в роботі “зелене світло”. У тому ж 1971 році Борис Миколайович захистив кандидатську дисертацію за темою “Товста Могила”, став керівником сектора скіфо-сарматської археології Інституту археології Академії наук УРСР. Протягом року випустив нову збірку віршів російською мовою “Зарево”, увійшов до Спілки письменників України.
Але й про розкопки Борис не забував, у 1980 роках минулого століття дослідив понад 60 курганів у Дніпропетровській, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Цінні пам’ятки скіфської культури пощастило відшукати ще у відомих курганах “Чортомлик” і “Соболева могила”. Жив дуже напружено: постійні поїздки, наукова робота, особисто і в співавторстві випустив 10 наукових праць, багато виступав перед учнями та студентами.
Творча душа Бориса Мозолевського
Але навіть у цьому безперервному вихорі справ знаходив час Борис Миколайович і для віршів. Характерним є те, що у 1980 роках він перейшов на українську мову, ще студентом багато читав українських письменників, слухав народні пісні, працював зі словниками і, нарешті, “дозрів” до потрібного старту. У 1980 році побачила світ його збірка “Веретено”, у 1985 році – “Кохання на початку осені”, у 1986 році – “І мить, як вік”. Найвищі оцінки літературних критиків отримала поетична збірка “Дорогою стріли”, яка вийшла у 1991 році.
Прагнув встигнути ще більше, про що й писав:
“Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль.
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: “Помирай”.
І все. І край. Нічим не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Не все повідав і не все зверстав”.
За манерою письма Борис Мозолевський близький до шістдесятників, та й не дивно. Адже він захоплювався їхніми творами, присвятив декілька віршів Василю Стусу і Григорію Тютюннику. Значна частина творів – зі спогадів про дитинство та юність: “Дорога”, “Материнське поле”, “Спогад про мед”, “Пісня”. Тендітною ніжністю виділяється інтимна лірика: “Червень”, “Ніч на Івана Купала”.
Історія й політика в одному творчому келиху
Дуже ріднить Мозолевського зі Стусом не лише манера письма, а й глибоке сприйняття, емоції, хвилювання за долю України. Борис теж намагався дошукатися причин, чому так склалася доля українців, з чого виросли національне безпам’ятство, лицемірство, зневага до свободи. Це проривається у віршах “На вулкані”, “Свинорадгосп “Росія”, “Простіть мені”, “Ті, що вбили Василика Стуса”, “Чи серцем Шевченко іще не горів?” та багатьох інших. Автор намагався підштовхнути земляків до якихось рішучих дій, але було це тоді, мабуть, не на часі.
А вже степам, які Мозолевський вивчив вздовж і впоперек, присвятив десятки віршів, із найвідоміших: “В задумі світлий і прекрасний”, “Інтермецо”, “Чумацький шлях, немов ріка”, “Степ”, “Степові тюльпани”, “Спогад про скіфський степ”. Любов до археології допомогла створити окремий скіфський цикл, і суміш епох автор сприймає, як цілісний процес, далекі скіфи немов переселяються у 20 століття, коли Скіфія стає для поета рідною землею.
“І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі…”
“Від Палових побоїщ до ҐУЛАҐу”, “Голос із Товстої Могили” ніколи не втратять своєї актуальності. Народний поет України Ігор Павлюк писав, що вірші Мозолевського пахнуть космічно-степовим вітром, а поезія завжди залишається такою ж глибокою, як небо України.
Падіння в польоті
Мабуть, від льотчика залишився в Бориса Мозолевського дар прощатися з життям у польоті неба. Він писав докторську дисертацію про етнічну географію Скіфії, підготував до друку велику автобіографічну ліричну поему “Дума про степ”. Але нічого з того завершити не встиг. Щоправда, поема таки побачила світ, завдяки зусиллям його дружини, професійного редактора Віри Мозолевської. Пішов з життя перший археолог серед поетів у вересні 1993 року, на похорон у Києві зібралося чимало друзів та колег з усієї України.
Автор встиг видати 8 поетичних збірок та одну лірично-прозову повість. У 2007 році друзі та рідні підготували найповніше видання поетичної спадщини у збірці “Поезії”, котра вийшла у видавництві “Темпора”. Цей шукач і творець міг би зробити ще чимало, але доля розпорядилася інакше. До ювілеїв Бориса Миколайовича перевидавалися деякі його збірки та статті на теми археологічних досліджень. А на березі річки Базавлук, на місці табору археологічної експедиції, встановили гранітну стелу з меморіальною дошкою. Не забули Бориса і в рідному селі, на честь Мозолевського встановили пам’ятний знак у парку імені видатного археолога минулого століття.
Так що певною мірою збулося пророцтво поета, бо у своїх віршах він не прощався назавжди:
“За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав…”