Мабуть, всі представники сильної статі за радянських часів – від хлопчиків до дідусів – знали ім’я славетного футболіста Анатолія Дем’яненка. У складі київського “Динамо” він грав 12 років: 419 матчів, 36 голів, 13 трофеїв, з яких найвагоміші – 5 чемпіонських титулів і Кубок власника кубків. Дем’яненка називали одним із кращих та стабільних футболістів Радянського Союзу 1980-х років, який приніс своїй команді чимало перемог. Далі на idnepryanin.com.
Перші спроби та надії
Анатолій народився у лютому 1959 року в Дніпропетровську, з дитинства любив ганяти м’яча з хлопцями у дворі. Захоплювався і хокеєм, навіть був чемпіоном Дніпропетровської області серед юнаків. Але футбол таки переміг, в 12 років здібного хлопчика зарахували до школи “Дніпро”. Тренування в юнацьких, молодіжних командах, гра за дубль – ці сходинки Дем’яненко здолав досить швидко, і у 1978 році вже дебютував за основний склад команди. Відіграв 20 матчів, забив один гол, але на той час команда “Дніпро” вже була в аутсайдерах і вилетіла з Вищої ліги чемпіонатів СРСР.
Але доля усміхнулася талановитому спортсмену. Коли він служив в армії, до частини прибув один із тренерів київського “Динамо” Михайло Коман і запропонував юнакові продовжити службу в Києві. Анатолій охоче погодився. Ці події футболіст з усмішкою згадував в інтерв’ю журналістам видання “Championat.com”: “Мене помітили на турнірі “Переправа” у 1977 році, коли грав за збірну України. Анатолій Сучков запросив до “Динамо”, я спочатку заяву написав, потім забрав. Молодий ще був, без досвіду. В “Дніпрі” не хотіли відпускати. До того дійшло, що в Києві почали погрожувати, що посадять за дезертирство. Довелося навіть у друзів ночувати, бо біля будинку на мене постійно чатував “бобік” з солдатами. У січні 1979 року викликали до збірної України на спартакіаду народів СРСР. На київському вокзалі взяли та відвезли до частини. Казарма, форма, чоботи, навіть постріляв на стрільбищі. Сльота, мокрий сніг, холодно. Тож коли на 19-й день служби приїхав один із тренерів “Динамо” Михайло Коман, я навіть не вагався. Одразу написав заяву”.
Як складалася спортивна кар’єра?
З 1979 до 1990 року Дем’яненко виступав в одному з кращих клубів СРСР, тільки за перший сезон зіграв 41 матч та забив 2 голи. Був лівим захисником, але товариші по команді відзначали, що юнак встигав бути в усіх куточках поля. Через що за Анатолієм закріпилася репутація людини з двома серцями – за витривалість.
У складі “Динамо” Дем’яненко грав 12 років – 419 матчів, 36 голів, заслужив не лише захоплення вболівальників, а й повагу команди. У 1986-1990 роках був капітаном. Щоправда, через хворобу батька збирався у 1984 році повернутися до першої команди – “Дніпра”, але його умовив залишитися Валерій Лобановський. І недарма: ще через рік Анатолія визнали кращим футболістом СРСР. Його згадували футболісти, як людину вольову, сильну, Анатолій завжди подавав приклад іншим.
Навіть, коли сильно травмував ногу у квітні 1989 року, до кінця сезону не грав, але завжди підтримував своїх морально, підказував, радив. Влітку 1990 року чимало досвідчених футболістів подалися до зарубіжних клубів, але Дем’яненко залишився. Протягом 10 років Анатолій грав в основному складі збірної СРСР – 80 матчів і 6 голів, виступав на “срібному” для команди Євро-1988, чемпіонатах світу 1983, 1986 і 1990 років.
У переліку його командних досягнень:
- п’ятиразовий чемпіон СРСР;
- чотириразовий власник Кубка СРСР;
- триразовий власник Суперкубка;
- власник Кубка власників кубків;
- віце-чемпіон Європи.
Щодо досягнень особистих, то Дем’яненко мав титули “Кращий футболіст СРСР” 1985 року, “Кращий футболіст УРСР” 1982 та 1985 років, Заслужений майстер спорту СРСР та майстер спорту міжнародного класу. До списку 33-х кращих футболістів країни входив 9 разів, із них 5 – під першим номером.
Від футболіста до тренера
Лише на початку 1991 року погодився грати за один із ведучих клубів ГДР – “Магдебург”, коли стояла задача вивести команду з третього німецького дивізіону до другої бундесліги. Однак це не вдалося, контракт розірвали. Після того ще рік грав у чемпіонаті Польщі за “Відзев”. У 1992 році повернувся до Києва, де завершив кар’єру футболіста, перейшов на тренерську роботу.
На новому місці брався до справи не менш енергійно, ніж грав на полі. У 1993 році тренував “ЦСК ВСУ” та “ЦСКА-Борисфен”, у 2005-2007 роках – київське “Динамо”. У 2008 році була команда “Нефтчі”, у 2010-2011 – “Насаф”, у 2012-2013 роках – клуб “Волинь”, у 2020 році – “Нітра”. Найуспішніше склалася робота Дем’яненка в “Динамо”, у 2006-2007 роках команда зробила золотий дубль, а перед цим вигравала срібні медалі чемпіонату України та двічі – Кубок країни.
Успіхи тренерської роботи були відзначені званнями:
- “Власник Кубка України”;
- “Чемпіон України”;
- “Тренер року в Україні” (2007 рік).
Серед нагород – українські ордени “За заслуги” 1,2 і 3 ступенів. Коли Анатолій Дем’яненко залишив тренерську роботу, зосередився на родині. Одружувався двічі, від першої дружини – донька Катерина та син Тарас, від другої, Ірини – сини Денис і Олексій. Сам Анатолій зізнався журналістам, що любить подорожувати, кататися на гірських лижах, але не забуває й про футбол. Дивиться всі матчі, які транслюють, і продовжує вболівати за “Динамо”.