Футбольний клуб “Дніпро” – це не просто команда, а частина душі міста над Дніпром. Його історія – гордість і боротьба, піднесення й драматичні злети, які протягом десятиліть об’єднували тисячі вболівальників на трибунах. Саме на полі формувалися легенди, які стали символами епохи. Одна з них – футболіст Микола Кудрицький, який уособлював дніпровський характер: відданість, силу та непоступливість. Його “гарматні” удари по воротах і шалена жага до боротьби назавжди запам’яталися вболівальникам. Неодноразово визнаний найкращим гравцем чемпіонатів, Кудрицький завоював любов фанатів футболу не лише в Україні, а й в Ізраїлі на початку 1990-х років. На жаль, його життя обірвалося несподівано. Далі на idnepryanin.com.
Нікопольські вулиці та перші голи
Микола народився у Нікополі у жовтні 1962 року, для нього футбол був не просто розвагою, а невіддільною частиною життя. Батько – колишній військовий і пристрасний гравець полкової команди – прищепив синові любов до гри, розповідаючи історії про відчайдушні матчі, командний дух і ту невидиму енергію, яка живе у серцях справжніх спортсменів. До дитячо-юнацької спортивної школи Кудрицький прийшов трохи запізно для старту, але тренувався з неймовірним завзяттям.
Його тренер Григорій Варжеленко пізніше згадував Миколу як невеличкого, худорлявого, сором’язливого хлопчика, в якому вже після перших тренувань побачив особливий внутрішній стрижень та велике бажання грати у футбол. Дисциплінований і працелюбний, Микола годинами вдосконалював удари по воротах, гартуючи не лише тіло, а й характер. Саме ці тренування зробили його ім’я синонімом “гарматного удару” – потужності, яка змушувала напружуватися воротарів.
Потім була служба в армії. І перше, що зробив Микола, коли повернувся додому, це побіг на стадіон. Грав у військовій формі, але тренери згодом казали: робив це так, ніби й не було ніякої тривалої перерви у тренуваннях. З 1981 року Кудрицький значився у складі команди “Колос”, але свій перший офіційний матч він зіграв лише у 1983 році. Наступного року його запросили до команди “Кривбас”, де він швидко освоїв головне – забивати голи. Вони стали його почерком, яким футболіст заявив про себе футбольному світу. Талановитого гравця помітили тренери “Дніпра”, і у 1985 році Микола вже вкотре змінив команду.
Дніпровська епоха Миколи Кудрицького
Потрапити до основного складу команди “Дніпра” було майже неможливо: у нападі грали такі зірки радянського футболу як Олег Протасов, Олег Таран, Володимир Лютий. Микола терпляче чекав свого часу, виходив на заміни, доводячи, що вартий більшого. Переламним став перехід на позицію правого півзахисника під керівництвом Євгена Кучеревського, який побачив у Кудрицькому універсального гравця.
Пам’ятний матч проти “Чорноморця” став першим тріумфом: Кудрицький потужним ударом із 25 метрів пробив під поперечину – трибуни вибухнули оваціями. У наступному матчі проти “Спартака” він вперше вийшов із номером “6”, який залишався з ним на весь час гри за “Дніпро”. Микола умів бачити гру не очима, а серцем. Поле для нього було шахівницею, де кожен рух мав значення. У чемпіонському складі 1988 року його визнали найкращим асистентом сезону – 6 результативних передач, кожна з яких стала маленьким шедевром.
Лицар атаки та хет-триків
Удари Кудрицького були різкими, неочікуваними й влучними, які не давали воротарям жодних шансів. 1989 рік став для нього зоряним: 10 голів за сезон, універсальність, здатність забивати з будь-якої позиції та мистецтво останнього пасу. Гравець “Дніпра” Едуард Сон згадував, що з понад 30 голів, які йому вдалося забити, більш як половина були заслугою Кудрицького. У команді цього футболіста жартома називали “першою правою скрипкою”. Сезон того року став справжнім тріумфом для “Дніпра”: Кубок СРСР, Кубок Сезону, Кубок Федерації та срібло чемпіонату Радянського Союзу. І всюди відчувався слід Кудрицького. Саме він забив вирішальний гол у чвертьфіналі Кубка проти мінчан, блискавично зрівняв рахунок у фіналі Кубка Федерації зі штрафного, а фінальну крапку поставив Едуард Сон. Разом вони створили гармонію атакувального дуету, яку запам’ятали трибуни й тренери.
У матчі з “Металістом” Кудрицький вперше зробив хет-трик – подія, яка в історії клубу до того траплялася лише одного разу, коли подібне здійснив Олег Протасов. Пенальті, штрафний та неймовірний третій м’яч, який пройшов після розкішної комбінації, мов стріла, пробив сітку воріт Ігоря Кутепова. Харків’яни були розгублені, а трибуни стоячи аплодували українському нападнику. За підсумками сезону Микола отримав почесне звання “Лицар атаки” – за найбільшу кількість хет-триків.
Український талант у Тель-Авіві
В Україні його любили. Можливо, через невисокий зріст – 166 сантиметрів, можливо, через щиру відкритість, а може, тому, що він ніколи не грав на публіку. Його поважали партнери, цінували тренери. Для них Кудрицький був символом працьовитості, людяності та твердого характеру. Коли “Дніпро” вирушив до Ізраїлю на товариські матчі з “Хапоелем” (Тель-Авів) і “Маккабі” (Хайфа), обидві гри завершилися перемогами дніпрян. Один із чотирьох голів забив саме Кудрицький. Місцева публіка запам’ятала цього енергійного українця, який грав із блиском в очах і щирою посмішкою на обличчі.
І надалі Микола тримав високий рівень: 9 забитих голів і виклик до збірної СРСР. Матч проти Ізраїлю завершився переконливою перемогою – 3:0, що для Кудрицького стало важливим моментом визнання. Однак світ навколо змінювався. Микола обрав клуб “Бней-Єгуда” у Тель-Авіві, у листопаді 1991 року разом із сім’єю переїхав до нової країни. У складі клубу, де грали зірки Хаїм Ревіво і Алон Мізрахі, Кудрицький швидко став своїм. Вже в дебютному матчі забив гол, і ізраїльські трибуни почали скандувати його ім’я: “Ніко!”
Футбольна слава Кудрицького
Варто відзначити, що талант дніпровського футболіста неодноразово відзначали перемоги. У 1989 році він двічі здобував срібло чемпіонату СРСР, його команди підіймали над головою Кубок сезону СРСР і Кубок Федерації футболу, демонструючи гру, яка захоплювала і критиків, і глядачів. У 1990 році Кудрицький став фіналістом Кубка Федерації. Крім титулу “Лицар атаки”, підтвердив свій талант в Ізраїлі сріблом чемпіонату 1992 року, перемогою в Toto Cup 1992 року та званням найкращого легіонера чемпіонату 1993 року.
Микола Кудрицький став членом символічного Клубу бомбардирів Олега Блохіна з 106 голами, двічі входив до списку 33 найкращих гравців Радянського Союзу під третім номером. Кожне досягнення, кожен трофей були доказом того, що його гра – не лише майстерність, а й справжнє мистецтво.
Життя, гра та пам’ять
У березні 1994 року у Хайфі відбувся товариський матч між збірними Ізраїлю та України. Кудрицького запросили як почесного гостя – одного з тих, хто поєднав два футбольні світи. Після матчу, під час поїздки додому, трапилася аварія: Микола намагався вирівняти автомобіль, який з’їхав на узбіччя, але невдало. Він загинув у 31 рік. Ця звістка приголомшила Україну та Ізраїль. На стадіоні “Бней-Єгуди” відбулася прощальна панахида: люди стояли мовчки, лише вітер колихав прапори, а по трибунах інколи прокочувався шепіт “Ніко…”. Поховали Миколу у рідному Нікополі, за волею його батьків.
Але про талановитого футболіста не забули. Одна з трибун на стадіоні “Бней-Єгуди” має його ім’я, там з’явився мурал із світлим поглядом талановитого дніпрянина. В Україні щороку проводиться турнір пам’яті Миколи Кудрицького. Він залишив після себе не лише чарівну донечку, а й велику армію вдячних вболівальників, для яких Ніко назавжди залишився героєм, чия гра стала легендою.
Джерела: