Дніпрянка Анастасія із початком повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України обрала для себе нове гасло: «Як раніше вже не буде, але буде по-новому». Жінка рятувалася від ворожих обстрілів разом із донькою, натомість стала другою матусею для ще 40-х діточок за кордоном, пише idnepryanin.com. Вона розповіла, як відкрила дитячий садок для українських дітей-біженців та чи планує повертатися додому в країну.
Із Анастасією в дитячому садку в Португалії завжди весело та гамірно – усі дітки в ньому разом з батьками тікали від війни, як і Анастасія. На другий місяць війни, жінка разом із 7-річною донькою Алісою евакуювалися за кордон до Португалії. Анастасія розповіла, що вони добиралися чотири дні, перші дні залишалися у Польщі, а потім подруга допомогла із переїздом до Португалії.
Нове життя для родини у Португалії
Так родина опинилася в Лісабоні. У себе їх прихистила португальська сім’я, допомогла оформити документи та влаштувати доньку до школи. Дніпряни отримали прихисток від держави та три номери – це податковий, соціальний та медичний номер. З ними є можливість працювати та навчатися в країні протягом року.
Анастасія не сиділа без діла, склавши руки, жодного дня. Її подруга запропонувала відкрити дитячий садок для таких же дітей-біженців, які були вимушені покинути країну з їхніми батьками. Від так, у чужій країні Анастасія віднайшла шматочок рідного, майже півсотні діточок щоденно нагадують їй про Батьківщину. Саме сміх маленьких українців, їхня щирість та безтурботність дають жінці можливість рухатися далі.
Як розповіла жінка, все це було замислено, втілено й орієнтовано на тих мам, які приїхали в чужу країну та потребують вільного часу для відпочинку, пошуку житла та роботи й оформлення документів. Тому, аби звільнити таким батькам голови та руки, жінка організувала цей садочок.
Завдяки оточенню в Анастасії підіймається сила духу. Жінці допомагають португальці у всьому – від адаптації до роботи. Вона щодня наповнена подякою для португальців, а також всім тим людям, що допомагають. Допомоги дуже багато, і Анастасія досі не може усвідомити й повірити у те, що з однієї сторони країна-агресор, що не покидає намагань знищити усе українське, усю національність, а з іншого боку люди просто відкривають свої двері та небайдуже допомагають українцям.
Спогади Анастасії та її доньки про рідну країну
Але, у неї все-одно болить душа й серце крається, коли згадує про рідну домівку, і не тільки у Анастасії, а й у її донечки Аліси. Аліса Гречникова раніше була в рідному оточенні, яке вона розуміла, а тепер вона в незнайомій їй Португалії. Анастасія Пономарь дуже хоче повернутися додому й сумує за країною.
Родина жінки планує повертатися додому якнайшвидше, але коли саме вирушати в рідну країну поки-що достеменно і самі не знають. Проте, сім’я Анастасії впевнена в одному – куди б не змусила тікати страшна війна, Україна в серці завжди.
