Вербки на Дніпропетровщині - перше село, занесене на “чорну дошку” під час Голодомору 32-33 років

2. April 2021 Oleksandra Tron

У шкільній програмі вивчають тему голодомору у п’ятому класі. Я добре пам’ятаю той урок, коли вчителька історії розповідала нам про «Закон про 5 колосків», та як люди помирали від голоду в Україні. У віці 11 років осягнути масштаби Голодомору, звісно, не можливо. Але тоді в дитячу свідомість назавжди закарбувалась ця трагічна сторінка історії мого народу.

Вже у старшому віці я наважилася поговорити про Голодомор із бабусею. Страшних голодних років 32-33 вона не застала, бо народилася вже пізніше – у 1935. Але нашу родину теж не оминула ця трагедія. Від голоду померли двоє дядьків бабусі, а також брати мого дідуся. А батьки моєї бабці вижили лише тому, що мій прадід тоді служив у армії й працював кухарем. Він забрав до себе родичів, і так вони врятувалися від голодної смерті, яка косила людей по всій Україні.

Голодомор – кампанія приборкання непокірного народу

 

Чи були об’єктивні причини Голодомору? Історик і спеціаліст Південно-Східного територіального відділу Українського Інституту національної пам'яті Станіслав Дуб  відповів мені ствердно на дане питання. В розмові він підкреслив, що це усвідомлена помста Сталіна за свободу українського народу, який не хотів коритися режиму радянської влади. Під час розкуркулення люди захищали своє майно, перші кроки колективізації супроводжувалися масовим опором. Наприклад, у 1930 році на хуторі Осадчому, що поблизу Павлограда, в багатьох населених пунктах селяни піднялися на озброєне повстання. Придушити його відправили караульний загін із 35 чекістів та двох сотень міліціонерів. Тоді до відповідальності за участь у повстанні притягнули 210 осіб, страчено 27 повстанців.

Тому планомірна кампанія по придушенню українців через голодомор була для радянської влади легким розв’язанням проблеми. Адже за допомогою штучного голоду легше боротися, ніж зброєю йти проти озброєного. Бо безсила людина не може чинити супротив... Так був зламаний хребет української нації.

Реальні втрати. Прихована статистика

Багато десятиліть інформація про трагедію замовчувалася. Архівні документи знищували або засекречували. Тому про втрати від Голодомору сперечаються й досі. Точне число померлих в той період українців не можна порахувати. В різних джерелах можна побачити від 5 до 14 мільйонів. Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України провів судову науково-демографічну експертизу. 

Демографи прийшли до висновку, що внаслідок Голодомору в Україні загинуло 3 мільйони 942 тисячі осіб. 3 мільйони 942 тисячі. Але ще потрібно враховувати й тих українців, які не народилися, а це до 6 мільйонів осіб.

Для порівняння, під час другої світової війни селян померло вдвічі менше, ніж під час Голодомору 32-33 років.

За радянських часів цифри приховувались. Лікарні, органи реєстрації актів цивільного стану не вказували справжню причину смерті. Книги за 32-33 роки, куди вписували народжуваність та смерті, фактично були знищені. У РАЦСах за ці два роки безліч прогалин. Є книги реєстрації до та після 32-33 років. А саме в цей період такі записи збереглися вибірково, і то не в повному об’ємі.

Втрати Дніпропетровщини

В Дніпропетровській області зафіксували найбільшу по Україні кількість жертв Голодомору.

У державному архіві регіону виявили 79 тисяч документів за період 32-33 років. Це і записи актів громадянського стану, і спогади тих людей, хто пережив Голодомор.

Регіональна книга Пам’яті

У 2008 році була видана книга серії «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» по Дніпропетровській області. Дане видання містить мартиролог жертв Голодомору, тобто список загиблих за 32-33 роки. Налічує він 65 332 загиблих. Проте, знову ж, це тільки ті цифри, які були доступні в архівах, і вони не є остаточними. Оскільки по кількох районах області повністю відсутні дані: це Апостолівський, Магдалинівський, Петриківський, Широківський та частково Криничанський райони.

В регіональній книзі Пам’яті також зазначено, що станом на березень 1933 року голод охопив як мінімум 40 із 45-ти сільських районів Дніпропетровщини. На той час населення регіону складало 3 мільйони 200 тисяч осіб.

Геноцид українського народу

Та чи дійсно так важливо знати кількість жертв Голодомору, для того щоб називати дії радянської влади щодо українського народу – геноцидом?

Цей термін належить польському досліднику єврейського походження Рафаїлу Лемкіну. 

Він і його послідовники стверджують, що кількість жертв не залежить від того, чи вважати якусь дію влади, якогось домінантного етносу, якісь репресії тощо, геноцидом. Тобто навіть якщо загинула одна людина або переслідували якусь певну категорію людей, то це вже є геноцид – умисні діяння, які направлені на знищення конкретної групи.

Тому на думку головного спеціаліста Південно-Східного територіального відділу Українського Інституту національної пам'яті Станіслава Дуба, цифри не є показовими. А от дії радянської влади – так. Саме Голодомор 32-33 років почали називати геноцидом. І не тільки через найбільшу кількість жертв.

С. Дуб розповідає, що радянська влада не просто вилучала зерно. Це були реальні визиски реквізиції хліба у населення. Працювали так звані партзагони. Вони забирали все, що могли, у населення — від худоби до качана кукурудзи, схованого на горищі. Чіткого наказу, скільки в кого забирати не було. Але людей оббирали до останнього.

Політика голодомору щодо України включала також такі планові операції, коли села оточували загони НКВС, щоб люди не могли втекти до великих міст. Це був хоч якийсь шанс вижити. Україна, згідно з постановою Сталіна за 22 січня 1933 року, була ізольована. Українців не пускали ані до Росії, ані до Білорусі. Тобто, це вкотре доводить, що українську націю хотіли максимально знищити, зменшити кількість її представників. А ті, хто залишиться, мали бути в покорі.

Як виживали селяни

Тож справжніх масштабів та цифр жертв Голодомору ми ніколи не дізнаємося. Проте в сім'ях із покоління в покоління передавалися усні свідчення тих трагічних часів.

За спогадами очевидців, обшуки осель були регулярними. Партзагони приходили у родини, вибивали двері й шукали схований хліб в підлозі або стелі, використовуючи спеціальні пристрої. 

Селяни ховали зерно та інший провіант. Але у більшості випадків каральні загони їх знаходили. І тоді забирали навіть одяг, який був на людях. Селян виганяли з хати та руйнували її. Люди знаходили прихисток в стайнях, але звідти їх також могли прогнати каральники. Не залишали навіть квасолини, яку навесні можна було б, як насіння, посадити на городі.

Помирали люди від нестачі харчів, слабкості, хвороб. 

Мапа головних районів голоду в СРСР. Що густіше штрихування — тим сильніше розміри лиха. A — райони споживчої смуги, B — райони виробничої смуги.

Старі згадували, їли все — від кори дерев до їжачків. Взимку перебивалися очеретами. Ті, кому більше щастило, обмінювали цінні речі в містах на хліб. Коли батьки вже не могли прогодувати дітей, то залишали їх біля відділків міліції, лікарень, шкіл тощо. Проте й там нічим було їх нагодувати. Тож діти, подекуди, об’їдали траву на галявинах або подвір’ях.

Виживати було тяжко всім на теренах України. Проте найгірша ситуація була у населених пунктах, які заносили на так звані «чорні дошки».

“Чорні дошки” 

“Чорні дошки” існували й до Голодомору 1932 року. Доктор історичних наук, начальник південно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Ігор Кочергін в одному з інтерв’ю обласному телеканалі Суспільне UA:Дніпро  розповів про те, що на «чорні дошки» спочатку заносилися окремі колгоспи. Ще у 1928-1929 роках у таких списках опинялися ті, хто чинив опір колективізації, наприклад, колгоспи або ж окремі сільські ради, які погано працювали. Але не цілі села. Це потім вже, у 1932 році, на «чорні дошки» заносили тих, хто не здавав зерно, тобто не виконував план.

Станом на жовтень 1932 року по Дніпропетровській області на «чорні дошки» було занесено 228 колгоспів. А вже у грудні того ж року почали з’являтися списки «неблагонадійних», на думку радянської влади, населених пунктів та господарств.

Рокове 6 грудня 1932-го

З 6 грудня 1932 року на «чорну дошку» стали заносити села. З цього приводу видали навіть Постанову політбюро ЦК КП(б)У, в якій підкреслювалось, що потрібно негайно занести на «чорну дошку» села, які злісно саботують хлібозаготівлі. Першим пунктом у постанові йшлося про те, що потрібно негайно до таких населених пунктів припинити доставлення товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці й вивезти з крамниць усі наявні товари.

І, за словами, І.Кочергіна, дивним чином, ця дата 6 грудня, збігається з інструкцією, випущеною Головним політичним управлінням, яке згодом стало НКВС, КДБ. За день до цього, 5 грудня, виходить наказ щодо того, що в Україні, начебто, навесні 1933 року планується повстання, яке мало на меті повалити радянську владу. Історик вказує, що саме в цьому була причина запровадження «чорних дощок». Тобто, навіть не для того, щоб забрати зерно, а щоб знищити можливість опору українського селянства. Адже більшовики до Другої світової війни боялися можливих повстань в Україні. По суті «чорні дошки» були комплексним підходом до розв’язання так званого українського питання, яке не змогли вирішити ще у часи Російської імперії.

Що означало потрапити на «чорну дошку»

Населені пункти, які потрапляли на «чорну дошку» отримували статус села або району, який передбачав повну блокаду.

Історик С.Дуб пояснює, що норми по хлібоздавання і м’ясу і так були завищеними – 40 кг, а для сіл зі списку «чорних дощок» вони вже становили 80 кг. Тобто, в людей з такого населеного пункту відбирали геть усе.

 Так карали волелюбних українців, забирали все – аби люди не вижили. Це була політика залякування, як жителів того населеного пункту, який значився у такому списку, так й інших, щоб невнадно було. Спочатку 23 села потрапили на «чорну дошку». За короткий період ця кількість зросла до 44 населених пунктів.

У Дніпропетровській області найбільше від голоду постраждали шість сіл, які «не виконали» план збору врожаю. Першим населеним пунктом, занесеним до цього списку, не тільки в Дніпропетровській області, а й на всій території СРСР, стало село Вербки Павлоградського району.

Список «чорної дошки»

Список сіл, які також були занесені на "чорну дошку", 6 грудня 1932 року опублікувала газета "Зоря". Окрім Вербок в цей перелік потрапили Гаврилівка Межівського району та Свердлівка Павлоградського району. 

Вербки

Вербки – старе село, засноване в 1776 році.

 За спогадами місцевих мешканців, у 1932 році село було заможним і міцно стояло на ногах. На території Вербок вели діяльність до 300 дворів. Проте наказ від 6 грудня 1932 року про вилучення всього провіанту у селян призвів до зубожіння в майбутньому.

Наслідки занесення на «чорну дошку» жителі  Вербок відчули на собі одразу. Після розпорядження при в'їзді в село з'явилася табличка. На ній було написане наступне: «За зрив хлібозаготівлі село занесено до «чорного» списку. Ввезення продовольства сюди заборонено». Село перекрили спецзагонами. Населенню не дозволяли виїжджати за межі території Вербок. Всі продукти у мешканців були вилучені. Водночас не дозволяли навіть односельцям між собою торгувати чи обмінюватись. За цим пильно стежили десятки представників комісій органів спецслужб.

Так і село Вербки вимерло майже на дев’яносто відсотків. Лише декому вдалося прорватися до Павлограда й вижити.

Спогади вербчан

Ті, хто пережив страшні голодні роки 32-33, згадували, що урожай того року був. Проте все збирали й кудись вивозили. Схованки селян шукали скрізь, і знаходили.

Не дивлячись на страшний голод, за свідченнями Лідії Циганок, краєзнавчині села Вербки, у їхньому населеному пункті, не було випадків канібалізму. Бо в інших селах таке траплялось.

За спогадами сестер Євдокії та Матрони, людей щодня у Вербках помирало багато. Трупами були всіяні вулиці. Хоронили їх в одній ямі. В хатах також знаходили по троє-четверо померлих. Вимирали цілі родини. Не встигали ховати, тому ями рили неглибокі, приблизно по коліно. Ховали і в рівчаках, і на городах, поблизу хат.

211 прізвищ…

За словами краєзнавчині села Вербки Лідії Циганок, кількість загиблих жителів даного населеного пункту у 32-33 роках до сьогодні точно невідома. За приблизними підрахунками істориків – не менше тисячі. У Регіональній книзі пам’яті під графою Вербківської сільради  зазначено лише 211 прізвищ, причин смерті майже ніде не вказується. Але зрозуміло, якщо станом на 1932 рік в селі було близько 300 дворів, а впродовж Голодомору майже дев’яносто відсотків мешканців Вербок померло, то це точно більше, ніж 211 загиблих…

Сьогодення

Відродилося село Вербки у п’ятдесятих роках.

У 2018 році в селі встановили пам'ятник усім жертвам Голодомору 32-33 років. На меморіал гроші зібрали самі місцеві мешканці, нащадки тих, хто зміг пройти радянські жерла і вижити. Меморіал стоїть на околиці села, неподалік від місцевого кладовища.

P.S.

Радянська влада боялася втратити Україну як стратегічний та продовольчий ресурс. І якщо до 1932-1933 років Україна мала високі показники хлібозаготівель та м’яса, то після Голодомору зник господар-хлібороб як клас. Опір селян припинився, як і мріяла влада, проте вона втратила тисячі завзятих до роботи українців. 

Голодомор мав жахливі наслідки у багатьох напрямках. Це, в першу чергу, демографічні показники, економічні, а також духовні. Страшний терор голодом зруйнував столітні народні традиції, носіями яких завжди були саме селяни.