Безліч партій, що орієнтовані на творчу молодь, обіцяють у своїх партійних листівках (звісно, у разі перемоги на виборах) створити безліч нового культурного простору у місті, пише idnepryanin.com.
Але, якщо поглянути на це питання зсередини, можна побачити, що Дніпро має безліч розважальних зон, залишаючи без уваги та фінансування культурницькі осередки міста. Музеї, театри та діорама функціонують суто за кошти виділені з бюджету, а себе «прогодувати», або, страшно сказати, вийти у хронічний прибуток ніяк не можуть.
Можливості та прагнення
Дніпро рясніє зацікавленими у різних напрямках мистецтва громадянами, які не знаходять нічого цікавого у, насадженому ще з чотирнадцятого року, внутрішньому культурному ринку країни. Майже все наповнення останнього вже було продемонстроване та повторне не один десяток разів. В певний проміжок державотворення України існувала орієнтація на Європу, але ніяких картин, або хоча б їх копій, наприклад, Рембрандта, Ван Гога, Мане та інших видатних митців у музеї не надійшло, а автаркічна політика щодо мистецтва, сколихнувши суспільство та одноразово отримав овації, остаточно відбила бажання дніпровської інтелігенції відвідувати культурницькі заходи. Європейська класика, як то «Фауст» Гете, або «Червоне та Чорне» Стендаля були витравлені з репертуарів театрів «Наталкою Полтавкою», або «Енеїдою» Котляревського. Імпортозаміщення, намагаючись відродити українську культуру, остаточно відрізало її від світової класики. Окремо треба відмітити ставлення до російської культури: багато праць видатних письменників, живописців та інших діячів культури було табуйовано або забуто. Як давно ви бачили виставу «Вишневий Сад» Антона Чехова, або «Ревізор», здавалось би, напівукраїнського письменника Миколи Гоголя?
Культурницький маніфест
Політикам давно пора зрозуміти, що вічні образи та ситуації не мають ніякого відношення до політики країни-агресора, або навіть висміюють її соціокультурний лад зсередини. Українська культура, витісняючи будь-які інші (навіть малі їх осередки), призводить до свого ж відчуження від думок української інтелігенції, що була готова занурити українську ідею у культуру країн Європи, долучитись до їх спадщини. Чи не на то розраховувала сталінська Росія, коли знищувала інтелігенцію, що несла на собі класичну думку багатьох століть європейської культури? Також і дніпровським депутатам та кураторам з питань культури пора замислитись над поверненням спадщини європейської цивілізації на полотна та полички українських закладів культури. Ніяка культура, що не мала переплетених коренів з іншою, та насаджувалась примусово, хоч і була первісною для країни, не залишалась надовго. Молодь Дніпра повинна мати можливість осягати увесь спектр культури європейських країн, якщо Україна воліє долучитись саме до них. Для України, не знищенням інших культур пролягає дорога до об‘єднання, а забезпеченням єднання та підтримкою усіх можливих елементів культурної спадщини Європи.
