Люди, які підкорили себе професійним інтересам, зустрічаються не так вже рідко. Зазвичай за таку самопожертву вони отримують компенсацію у вигляді звань, нагород чи матеріальних благ. Народний катеринославський лікар Іван Васильович Лешко-Попель не мав нічого із цього переліку. А ось віддав своїм пацієнтам усе, що мав. Навіть власне життя. Далі на idnepryanin.com.
Брама вченості
Іван Васильович народився в 1860 році в місті Рогачов (нині Гомельська область, Білорусь). Вже під час навчання у гімназії він звертав на себе увагу однолітків своєю добротою та людинолюбством (рідкісна якість для підлітків). Усім, хто піддавався глузуванням з боку однокласників, приходив на допомогу Ваня Попель. Причому своєрідно: удвох із нещасною жертвою тодішнього булінгу вони з головою занурювалися у навчання. Учень, який встигає з усіх предметів, викликав повагу, таких намагалися не чіпати.
У старших класах Попель вже займався репетиторством з учнями молодших класів. Але якщо деякі його заповзятливі ровесники непогано на цьому заробляли, то Попель брав за заняття копійки. Нерідко взагалі не брав. Пояснював свою безкорисливість тим, що у батьків його учнів зайвих грошей немає.
У віці 18 років Іван Васильович вступив до природного відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Через чотири роки перевівся до Військово-медичної академії. Його пацієнти – солдати – були підкорені добрим і людяним ставленням до них з боку молодого лікаря. В 1887 Іван Васильович був переведений в Катеринослав на посаду земського лікаря.
Життя і смерть на посту
Російська імперія на той час була цілком капіталістичною державою. Тому представники всіх професій були стурбовані за великим рахунком лише зароблянням грошей. Лікарі лікували забезпечених містян, незаможних приймали рідко та з небажанням. Іван Васильович через особистісні якості не піддався загальним тенденціям. Основну частину його пацієнтів становили так звані низи суспільства: солдати, робочі, майстрові. Яких він лікував за власний кошт. Робочі в той час ледве зводили кінці з кінцями. Тому виписуючи черговий рецепт, лікар крадькома залишав на столі карбованець-два, щоб не образити хазяїв. Якось пацієнтці-школярці він прописав засіб від недокрів’я: «Приймати тричі на день після їжі». Дівчинка пояснила, що вони з мамою не їдять, а лише п’ють чай. Іван Васильович передав для мами три карбованці – на м’ясо.
Тих, хто за своїм невіглаством не бажав лікуватися, лікар “підкуповував”, платив їм гроші за лікування. Старому робітникові, який жив у напівсирому підвальному приміщенні та мучився від болю в спині, допоміг зняти суху простору кімнату, сплативши за три місяці наперед. Удові, у якої нічого не боліло, але яка не могла прогодувати дітей без корови, купив корову.
Помер Іван Васильович молодим, у віці 43 років – при лікуванні одного з пацієнтів отримав зараження крові. Незабаром після його смерті влада Катеринослава порушила питання про встановлення пам’ятника народному лікарю. Проте далі за обговорення справа не пішла. Натомість з’явилася вулиця Лешка-Попеля. Тільки через орфографічну помилку багато містян знають її як «Ляшко-Попеля».
